Розділ «АКАЛЛАБЕТ»

А були й такі, хто казав:

— Чому би нам не податись аж до Аману і не скуштувати там, хоча би й упродовж одного дня, блаженства Сил? Чи ж ми не стали одним із могутніх народів Арди?

Елдари донесли ці слова до валарів, і Манве затужив, побачивши, що над полуднем Нуменору збирається хмара. Він вирядив до дунедайнів посланців, котрі переконливо повіли Королю й усім, хто хотів слухати, про долю та облаштування світу.

— Судьбу Світу, — казали вони, — може змінити лише той Єдиний, котрий і сотворив його. І навіть якби ви, здолавши всі омани та пастки, спромоглися доплисти до Аману, Благословенного Краю, користі з того було би мало. Бо не земля Манве робить народи, які живуть на ній, безсмертними, а Безсмертні, котрі мешкають там, освятили землю; там ви зачахли б і змарніли ще швидше, мов метелики при надто сильному і тривкому світлі.

Та Король мовив:

— Адже мій прабатько Еаренділ живий? Чи ж він не в землі Аман?

На це посланці відповіли:

— Ти знаєш, що його наділили окремою долею та віднесли до Первородних, котрі не вмирають; але й над ним тяжіє судьба: він-бо ніколи не зможе повернутися на смертні землі. Тим часом ти і твій народ — не Первородні, а смертні люди, якими й сотворив вас Ілуватар. До того ж, здається, ви нині бажаєте володіти водночас благами обох родів: плавати до Валінору, коли заманеться, і, щойно схочеться, повертатися до рідних осель. Такого бути не може. Як і не можуть валари відняти дарів Ілуватара. Елдарів, кажете ви, не покарано, і навіть повстанці не помирають. Але ж для них то — не нагорода і не покара, лишень утілення їхньої сутності. Вони не мають виходу, бо прив’язані до цього світу, і не полишать його, доки він існуватиме, і життя їхні з’єднані з ним нерозривно. Вас же, кажете, покарано за повстання людей, у якому ви заледве чи й брали участь, і тому ви помираєте. Але попервах то не була покара. Так ви одержуєте можливість виходу, покидаєте світ, не прив’язані до нього в надії чи в утомі. Хто-бо з нас має заздрити іншим?

І відказали нуменорці:

— Чому ж ми не повинні заздрити валарам або й найнезначнішим із Безсмертних? Від нас, котрі не відають, що їх чекає вже незабаром, вимагають сліпої довіри, надії без жодних запевнень. А ми-бо теж любимо Землю і не хочемо її втрачати.

Тоді Посланці мовили:

— Воістину, валарам не дано збагнути Ілуватарового промислу щодо вас, адже він не розкрив усього, що гряде. Одне відомо напевно: дім ваш — не тут, ані в Землі Аман, ані деінде в межах Кіл Світу. І Судьба Людей, за якою вони повинні відходити, — то від початку був дар Ілуватара. Вона почала завдавати їм горя лише тому, що, потрапивши в тінь Морґота, люди вирішили, ніби їх оточує непроглядна тьма, якої вони боялися; тільки декотрі виявилися достатньо впертими та гордими і не здавалися доти, доки не позбувалися життя. Ми ж, котрим доводиться нести дедалі більшу ваготу літ, не цілком оце розуміємо, та якщо горе те, як ви кажете, повернулося, щоби знову надокучати вам, тоді, боїмося, Тінь іще раз воскресла й розростається у ваших серцях. Тому, хоча ви й дунедайни, найпрекрасніші серед людей, котрі в давні часи вирятувались од Тіні й мужньо боролися проти неї, ми кажемо вам: стережіться! Волі Еру не годиться суперечити; і валари переконливо просять вас не відмовлятися від довіри, до якої вас закликано, щоби вона не стала у швидкому часі путами, які скують вас. Ліпше надійтеся, що врешті навіть найменше з ваших бажань принесе плоди. Ілуватар уклав вам у душу любов до Арди, а він не сіє зерен безцільно. А втім, може змінитися багато поколінь іще не народжених людей, доки ціль та стане відомою; і розкриють її вам, а не валарам.

Це сталося у дні Тар-Кір’ятана Кораблебудівника та сина його Тар-Атанаміра; і то були горді люди, котрі, прагнучи багатства, обклали людей Середзем’я податями, й тепер більше брали, ніж давали. Посланці прибули саме до Тар-Атанаміра, тринадцятого Короля, а у дні його правління Королівство Нуменор існувало вже понад дві тисячі років і сягнуло зеніту блаженства, якщо не могутності. Проте Атанаміра порада Посланців не вдовольнила й він мало зважав на неї, а більшість народу наслідувала свого повелителя; їм хотілося самим, іще в їхні дні, уникнути смерті, а не лише покладатися на надію. Атанамір дожив до глибокої старості, чіпляючись за життя, навіть коли всі його радощі вичерпалися; він перший серед нуменорців учинив так, відмовившись покидати цей світ, аж доки став недоумкуватим і здитинілим, і не дозволив своєму синові посісти королівський трон у дні його розквіту. Адже зазвичай Володарі Нуменору одружувалися пізно й відходили від правління, відступаючи владу синам, лише коли ті досягали цілковитої тілесної та духовної зрілості.

Потому Королем став Тар-Анкалімон, Атанамірів син, і думки його були вельми схожі до батькових; у час його правління нуменорський народ розділився. З одного боку була більшість, яку називали Людьми Короля, — гордії, котрі віддалилися від елдарів і валарів. А з іншого — меншість, звана еленділами, ельфодрузями; ті люди, хоча загалом і лишилися вірними Королю та Дому Елроса, бажали також підтримувати дружбу з елдарами і прислухалися до поради Володарів Заходу. Проте навіть вони, котрі називали себе Вірними, не спромоглися повністю уникнути біди, що впала на їхній народ, і їм також докучала думка про смерть.

Отак блаженство Вестернесу почало занепадати, хоча могутність і пишнота не припиняли розвою. Адже королі та їхній народ іще не зреклися мудрості і, якщо вже не любили валарів, то поки що принаймні боялися їх. Вони не наважувалися відкрито порушувати Заборону чи плисти поза визначені межі. Натомість скеровували свої величні кораблі на схід. Але над нуменорцями нависав щоразу темніший страх смерті, вони відтерміновували її, як тільки могли; почали зводити для мертвих величні пристанища, тим часом як мудреці намагалися розгадати таємницю воскресіння чи бодай продовження днів людських. Але натомість лиш осягнули мистецтво збереження непорушеною людської плоті, й край заполонили мовчазні усипальниці, в яких темрява плекала думу про смерть. Живі ж іще завзятіше прагли задоволень і гучних веселощів, жадаючи все більше й більше майна та розкошів; а після днів Тар-Анкалімона було знехтувано піднесенням перших плодів для Еру, і люди почали надто рідко приходити до Святилища на верховинах Менелтарми в центрі тієї землі.

Склалося так, що саме в ту пору нуменорці вперше облаштували великі поселення на західних узбережжях прадавніх земель, бо їхній власний край здався їм замалим, не було їм там ані вдоволення, ні спокою, і вони бажали багатства та влади в Середзем’ї, бо просуватися на Захід їм було зась. Дунедайни звели величні порти і міцні вежі, й чимало їх оселилося там; одначе цього разу вони з’явилися радше як володарі, повелителі та збирачі данини, ніж як помічники й учителі. Величезні човни нуменорців линули на крилах вітру на схід, а поверталися завжди навантажені різним добром, і влада та велич їхніх королів дедалі зростали: вони пили і святкували, зодягнені у срібло та золото.

У всьому цьому ельфодрузі заледве чи брали участь. Вони пробиралися тепер щоразу далі на північ і до землі Ґіл-ґалада, підтримуючи дружбу з ельфами та допомагаючи їм у борні з Сауроном. Гаванню їхньою був Пеларґір, що знаходився вище від гирла Андуіну Величного. А Люди Короля запливали далеко на південь, і їхні маєтності та твердині, які вони спорудили, зоставили багато чуток у легендах людей.

У ту Епоху, як розповідається деінде, в Середзем’ї знову з’явився Саурон, і звеличився, і навернувся до зла, в якому Морґот виплекав його, зробивши своїм могутнім слугою. Уже в дні Тар-Мінастіра, одинадцятого Короля Нуменору, він укріпив землю, звану Мордором, і збудував там Вежу Барад-дур, і звідтоді завжди прагнув панувати в Середзем’ї, стати королем над королями та богом для людей. Саурон ненавидів нуменорців через діяння їхніх отців, давній союз із ельфами та вірність валарам; він також не забув про допомогу, що її Тар-Мінастір колись надав Ґіл-ґаладові — в час, коли було викувано Єдиний Перстень і між Сауроном та ельфами зчинилася в Еріадорі війна. І от він дізнався, що королі Нуменору примножили свою владу та пишноту, і ще більше зненавидів їх; але він іще й боявся, щоби вони не завоювали його територій і не вирвали з його рук Сходу. Проте довгий час Саурон не наважувався кинути виклик Володарям Морів і відступив із узбереж.

Але Саурон завжди був віроломний, і, кажуть, що серед тих, кого він заманив у пастку Дев’ятьма Перстенями, було троє володарів із нуменорської раси. Тож із появою в нього на службі улайрів — Примар Персня — та з непомірним посиленням його влади і страху людей перед ним, Саурон почав наступати на прибережні твердині нуменорців.

У ту пору над Нуменором згустилася Тінь; життя Королів із Дому Елроса через їхнє повстання скорочувалося, та серцем вони дедалі більше були проти валарів. І двадцятий король узяв скіпетр отців і зійшов на трон під ім’ям Адунахора, Володаря Заходу, зрікшись ельфійських мов і заборонивши вживати їх у його присутності. Проте ймення Герунумен таки було вписано на Королівських Скрижалях високоельфійською говіркою завдяки стародавньому звичаю, позаяк королі боялися остаточно порушити його, щоби не накликати лиха. Та цей титул здався Вірним аж надто зарозумілим, бо належав валарам; і серця їхні тяжко краялися, розриваючись між відданістю Дому Елроса і шанобою до повноважних Сил. Але попереду їх чекало ще гірше. Бо двадцять третій король, Ар-Ґімілзор, виявився найзапеклішим ворогом Вірних. У час його правління Біле Дерево залишили без догляду і воно почало в’янути; він остаточно заборонив уживати ельфійські мови і карав тих, хто радо вітав прибулі з Ерессеа човни, які все ще потайки плавали до західних узбереж тієї землі.