Розділ сьомий ДИВНИЙ ПОСТІЙ

Злетіло листя ген до зір.

Від заходу на схід той вітер

Усякий рух загладив, витер;

На голоси свої усі

Заголосив, несамовитий.

Припали трави до землі,

Комиш у вітра на крилі, —

Над хвилі гребінь в зимнім небі

Рве хмари на шматки малі.

Понад Самітною горою,

Понад драконською норою,

Де валуни ще з давнини,

Летів, де дим курить порою.

Та ось уже тікає пріч

До моря, де панує ніч.

Ось виплив місяць, зорі світять,

Із темрявою віч-на-віч…

Більбо знову закуняв. Раптом підвівся Гандальф.

— Час нам уже спати, — оголосив він. — Нам — але, мабуть, не Беорнові. У цьому передпокої ми можемо відпочивати в мирі та безпеці, але я застерігаю вас усіх — не забувайте, що сказав Беорн, покидаючи нас. Під страхом смерті ви не повинні потикатися надвір до сходу сонця.

Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом'яному матрацику, під вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.