Розділ сьомий ДИВНИЙ ПОСТІЙ

Цієї самої миті з'явилися Балін і Двалін і вклонилися низько-низько, аж бородами підмели кам'яну долівку. Велетень спочатку був набурмосився, але гноми так силкувалися бути страшенно чемними, так кивали головами, кланялися, та згиналися, та вимахували каптурами (як велить гномівський звичай), що він перестав бурмоситись і захихотів — надто кумедно виглядали ті двоє.

— То ви таки мандрівний цирк, — сказав він. — Гарний, потішний цирк. Заходьте, мої веселуни! І як вас звати? Послуги ваші мені саме зараз не потрібні — тільки ваші імена. Та сідайте, і досить махати бородами!

— Балін і Двалін, — промовили гноми, не сміючи образитись, і, трохи спантеличені, плюхнулися на долівку.

— А тепер — розповідайте далі! — звелів чарівникові Беорн.

— На чому ж я зупинився? Ага — мене не схопили. Я вбив одного чи двох гоблінів спалахом…

— Добре! — прогарчав Беорн. — Значить, і з чарівників буває якась користь.

— …і прослизнув у щілину, перш ніж вона стулилась. Пішов слідом за ними вниз, до головної зали, де було повно гоблінів. Був там і Великий Гоблін із трьома чи й чотирма десятками озброєних охоронців. Я подумав собі: "Навіть коли б вони не були всі прикуті одне до одного, що вдіють дванадцятеро проти тьми ворогів?»

— Дванадцятеро! Уперше чую, щоб вісім і дванадцять було те саме. Чи у вас є ще скількись там чортиків у коробці?

— Та є — ось іще двоє — чи не Філі й Кілі? — сказав Гандальф, і тут вигулькнули Філі з Кілі й стали перед Беорном, усміхаючись та кланяючись.

— Досить! — звелів той. — Сідайте нишком! Далі, Гандальфе!

Тож Гандальф повів свою розповідь далі, дійшовши до сутички в пітьмі, та як вони знайшли нижню браму й жахнулися, з'ясувавши, що загубився пан Злоткінс.

— Ми перелічили себе й побачили, що немає гобіта. Нас лишилося всього чотирнадцять!

— Чотирнадцять! Уперше чую, щоб десять без одного було чотирнадцять. Ви хотіли сказати — дев'ять або ж іще не назвали мені всіх, що йшли з вами.

— Ну, звичайно ж, ви ще не бачили Оїна з Глоїном. Сподіваюся, ви їм пробачите, що вони вас потурбували.

— Ох, та хай виходять усі! Швиденько! Проходьте, ви двоє, й сідайте! Але зважте, Гандальфе: навіть тепер ми маємо вас, десятьох гномів і гобіта, що був загубився. Разом виходить усього одинадцять (без одного загубленого), а не чотирнадцять. Може, чарівники рахують не так, як усі люди? Але прошу, розказуйте далі.

Беорн намагався не виказувати своєї цікавості, але насправді він зацікавився, ще й дуже! Колись давно він знав саме ту частину гір, яку змальовував Гандальф. Господар кивав головою і все бурчав, слухаючи про те, як знайшовся гобіт, як вони з'їхали вниз на кам'яній лавині та як їх звідусіль облягли вовки у лісі.

Коли Гандальф почав розповідати про те, як вони повилазили на дерева, а скрізь унизу сиділи вовки, господар схопився з місця й заходив туди-сюди, бурмочучи:

— Мене там не було! Я б їм підніс щось краще за фейєрверки!

— Ну, — мовив Гандальф, дуже радий, що його розповідь справляє гарне враження, — я робив, що міг. Отак ми й сиділи на деревах, а внизу шаленіли вовки, ліс подекуди зайнявся, коли з гір спустилися гобліни й натрапили на нас. Вони загорлали з радощів і завели пісень, у яких глузували з нас. «На п'яти ялинках аж п'ятнадцять пташок…»

— Лишенько! — вигукнув Беорн. — Не запевняйте мене, нібито гобліни не вміють рахувати. Вони вміють! Дванадцять — не п'ятнадцять, і гобліни це знають.