Розділ перший НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ

Людські,— жили, пісні вели,

Що й ельфи чуть їх незугарні.

Якось-то застогнали сосни,

Вітри завили стоголосні,

Вогонь ярів, живе все їв,

Дерева стали вогненосні.

Забили дзвони враз на сполох,

Як стій поблідли люди в долах;

Драконів сквар, гірш за пожар,

Доми пожер, пустив їх голих.

Гора та наша закурілась —

То гномам доля злая стрілась;

Вони втекли в ту мить, коли

Над ними стеля обвалилась.

Далеко, ген за гори млисті,

В оселі тьмаві, кам'янисті

Рушати нам, гей, ковалям,

По арфи наші пломенисті!

Отак вони співали, а гобіт відчував, як росте, шириться в ньому любов до речей, зроблених руками, вмінням і чарами, — любов люта і ревнива, жадоба гном'ячих сердець. І тоді прокинулося в ньому щось туківське, і закортіло йому помандрувати, щоб побачити ті великі гори, почути шум тих сосон і водоспадів, і сходити, обстежити ті печери, взявши в дорогу меч, а не ціпок. Він виглянув у вікно. Там, у темному небі над деревами висипали зорі. Більбо подумав: так сяють діаманти гномів у темних печерах. Зненацька в лісі за Водицею спалахнуло полум'я (хтось, мабуть, розпалював багаття), а йому уявилося, як грабіжники-дракони сідають на його затишну Гору, спалюючи все дотла. Він здригнувся і за хвилю був уже таким собі Злоткінсом із Золотого кутка під Горою.

Більбо підвівся, весь трусячись. Він не так збирався піти принести лампу, як хотів це удати, аби сховатися за пивними барилами в льоху та й не виходити звідти, аж поки гноми заберуться геть. Раптом він збагнув, що музика й співи припинилися, і всі гості втупилися в нього очима, що блищали в пітьмі.