Володар Перснів: Дві Вежі

Він бігцем метнувся туди, де спали гобіти, і свистом підізвав Тінебора. Арагорн поспішив за ним.

- Агов, друже, дозволь тебе потурбувати, - сказав Гандальф, підіймаючи Піна, - Тобі доведеться поїхати зі мною. Тінебор помчить нас швидше, ніж вітер…

Тінебор вже чекав на галявині. Закинувши за плече свою майже пусту дорожню торбу, Гандальф скочив на коня. Арагорн подав йому в’ялого спросоння Піна, допоміг посадити, загорнути.

- Щасти вам! Наздоганяйте нас! - крикнув Гандальф. - Уперед, Тінеборе!

Прекрасний скакун труснув гривою, махнув хвостом та рвонувся вперед, мов срібна блискавка, тільки земля бризнула з-під копит.

- Тиха ніч та безтурботний відпочинок, - сказав Мер-рі Арагорну. - Щастить декому! Піну не хотілося спати, але хотілося пересісти до Гандальфа - ось, дивиться, він вже ще, замість того, щоб обернутися на камінь та стирчати тут на науку нащадкам… [179]

- Не бурчи, - сказав Арагорн. - Ще невідомо, що сталося б, якби палантір Ортханка потрапив до твоїх рук. Зате ти тепер поїдеш зі мною. Вирушимо за чверть години. Приготуйся, збери Пінові речі. Та поквапся, друже!

Тінебор летів стрілою по рівнині. Його не треба було ані підганяти, ані направляти. Не минуло й години, а вони вже переправились через броди на Ізені, проїхали повз свіжий курган.

Сили повертались до Піна. Він зігрівся, а зустрічний вітер приємно освіжав обличчя. Поряд з Гандальфом було затишно та спокійно. Жахливі враження від чарівної кулі та крилатої тіні блідли в пам’яті та вже здавались напівзабутим сном.

- А я й не знав, Гандальфе, що ти їздиш так хвацько, - сказав Пін, покрутивши головою. - Оце так так: ані сідла, ані вуздечки!

- Я по-ельфійськи звичайно не їжджу, - відізвався маг. - Інша річ Тінебор! Він вузди не визнає. Нікому не дасть себе приборкати, доки сам не схоче, але вже коли схоче, можна ні про що не турбуватися, не впадеш, доки сам не забажаєш.

- А з якою швидкістю він біжить? Судячи з вітру, він, можна сказати, летить, а поштовхів зовсім не відчувається!

- Жоден, навіть найкращий рисак не наздожене його. Поглянь, рівнина підіймається і ґрунт весь у вибоїнах - а Тінебору це байдуже! Як швидко наближаються Білі Гори! Ось там - піки Тризубця. Незабаром побачимо роздоріжжя та луги перед Валом, де позавчора скінчився бій.

Пін дивився уперед, Гандальф наспівував щось до себе, бурмотів уривки рядків різними мовами, а дорога, миля за милею, збігала з-під копит коня. Нарешті маг заспівав дещо голосніше, і Пін крізь гул вітру почув:

Високі кораблі, високі королі,

Тричі по три,

Що привезли вони з незнаної землі,

Здолавши морські глибини, -

Сім каменів, сім зірок

І Біле Древо єдине…