Він витяг пом’ятий пакунок, прикинув: ельфійських крихт могло вистачити хіба що на п’ять днів найскромн-ішого харчування.
- І ковдр у нас немає, і теплого нічого. Куди б ми не пішли, будемо вночі мерзнути…
- І все ж таки потрібно обрати, куди йти, - сказав Пін. - Час-бо спливає! Ох, а це що?
За деревами, там, де щойно висіла сіра каламуть, наче спалахнув яскравий ліхтар.
- Сонечко знайшло собі віконце! - зрадів Меррі. - Здорово! Підемо туди, га? Тут, мабуть, недалеко…
Однак шлях до мети виявився довшим, ніж здавалося спочатку. Довелося подолати крутий підйом; під ногами замість трави захрустіло дрібне каміння. Але золотий ліхтарик горів усе гарячіше, і нарешті вони вийшли на сонячне світло. Перед ними височіла прямовисна скеля, і сонце [52] гріло її кам’яне пласке обличчя. На самій скелі жодне дерево не могло утриматися, але ті, що росли біля підніжжя, напружуючи гілля, тяглися до тепла. Вони не здавалися мертвими - їхня кора блищала вологою чорнотою й світлою бронзою, крони опушила свіжа зелень. Гобіти відчули короткочасний дотик весни…
У твердій породі скелі вітри та дощі видовбали нерівні, криві сходинки. Вони вели на вузький голий карниз, що був вкритий по краю щетинистою травичкою та вузлуватими кущиками терну. На карнизі стирчав кострубатий стовбур з парою товстих, пригнутих донизу сучків - наче сутулий старець вийшов погрітися на ранньому сонечку.
- Підемо туди, - нетерпляче закричав Меррі. - Там і подихаємо досхочу, і роздивимось!
Не для гобітських ніг створювалися ті сходинки; зайняті важким сходженням, друзі навіть не замислювалися, яким дивом рани й подряпини загоїлись так швидко і звідки взялися сили. Діставшись карниза, вони віддихалися й стали роздивлятися навкруги. Виявилося, що пройдено лише яких-небудь три-чотири милі; межу лісу й степу було добре видно, і звідти вітер зносив у бік Фангорну рвані клуби чорного диму.
- Вітер помінявся, - зауважив Меррі. - Знову дме зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?
- Отже, ця погодка ненадовго, - відповів Пін. - Знову все потьмяніє… А жаль - ці хащі під сонечком мають зовсім інший вигляд. Я б сказав, вони мені навіть подобаються!
- Йому подобається Ліс! Чудово! Дуже люб’язно з твого боку, - промовив раптом чийсь лункий голос. - Ану ж бо оберніться, дайте мені побачити ваші обличчя. Не можу стверджувати, щоб ви мені особливо подобалися, але ж не можна судити поспіхом. Обертайтеся, ну ж бо!
Широкі долоні опустилися на спини гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім піднесли у повітря.
Гобіти опинилися в руках у небаченого створіння. Росту в ньому було не менше десяти ліктів, довга голова без будь-якого переходу з’єднувалася з міцним тулубом. Важко було зрозуміти, чи він одягнутий у плащ з сіро-зеленої, схожої на кору тканини, чи це його власна шкіра. Сильні руки нижче плечей гладенькі, бурого кольору; на ступнях по сім довгих пальців. Низ обличчя ховала сива борода, довга, густа, кущиста; окремі волосинки, вгорі [53] завтовшки з тонку гілочку, донизу розходилися мохнатими волоконцями. Але найбільше вразили гобітів очі велетня. Карі, із зеленими цяточками, вони дивилися уважно й велично. «Наче бездонний колодязь, - намагався згодом пояснити Пін, - повний давніх спогадів і повільних роздумів, а згори - відбиток нинішнього дня, як сонце віддзеркалюється на поверхні колодязя». Наче дивовижна рослина, що спала чи заглибилась у свої думки від коріння до кінчиків листя і раптом прокинулася, й дивилася на них так само зосереджено, як з давніх часів зосереджувалася на власних відчуттях.
- Гм-гм, - промовив голос, такий низький, наче йшов з дерев’яної труби. - Дивно, дуже дивно. Не будемо судити поспіхом, таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув… Ваші голосочки мені до душі, цілком приємні голосочки… Щось вони мені нагадують, тільки що? Забув… Та якби я вас спочатку побачив, обов’язково розтоптав би. Прийняв би за нову, дрібну породу орків, а потім досадував на помилку… Дивні якісь істоти. І корінці дивні, і гілочки…
Пін, хоча й був приголомшений, уже отямився від страху. Тепер його розбирала цікавість.
- Будь ласка, поясни нам, - сказав він обережно, - хто ти й що ти?
Очі велетня стомлено пригасли.
- Гм-гм. Я - ент, у всякому разі, так мене називають. Перший з ентів, мабуть, так по-вашому точніше. Одні звуть мене Фангорном, інші - Древесом. І ви мене можете так звати: Древес.
- Ент? - запитав Меррі. - А що це значить? Як ти сам себе називаєш?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володар Перснів: Дві Вежі» автора Толкін Джон Роналд Руел на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 29. Приємного читання.