Володар Перснів: Дві Вежі

тобі його шкода!

- Якщо не хочеш нас затримати, Гімлі, доведеться погодитися, - вгамував його Леголас. - Не страждай, друже мій, сідай зі мною - так краще за все. Не тобі довірять коня й не ти за нього відповідатимеш!

Арагорнові привели міцного чубарого жеребця; Слідопит, не^ вагаючись, впевнено скочив у сідло.

- Його звуть Хасуфель, Міцне копито, - сказав Еомер. - Він вірно служив загиблому Гарульфові, служитиме й тобі.

Леголасу дістався Арод, тонконогий, норовистий і полохливий. Ельф, незважаючи на це, попросив зняти з Арода й сідло, й вуздечку.

- Мені це ні до чого!

Як не дивно, Арод не тільки безбоязно підпустив до себе нового хазяїна, але й став з першого ж слова підкорятися кожному його бажанню. Роханські вершники дивились на це з великим захопленням, бо не знали, що ельфи зуміють поладити з будь-якою твариною, аби вона мала чуйне серце. Коли ж на спину Арода підсадили Гімлі, гном одразу міцно вчепився у пояс друга - йому було так само незатишно, як колись Сему Гемджи в лоріенському човні.

- Щасливої дороги вам! - побажав Еомер. - Нехай ваші друзі знайдуться! Повертайтеся швидше, влаштуємо розвагу нашим мечам!

- Я повернусь, - сказав Арагорн.

- І я повернусь, - заявив Гімлі. - Ми не закінчили розмови про Королеву Лісу. Я ще повчу тебе ввічливості!

- Подивимось, - посміхнувся Еомер. - Після всіх нинішніх див я вже не здивуюсь, якщо гном побажає своєю [ЗО] сокиркою вбити мені в голову повагу до прекрасних дам… Але спочатку повернися живий!

На цьому вони розсталися. Відмінно бігли роханські коні: озирнувшись через якусь чверть години, Гімлі вже ледве міг розрізнити загін Еомера на обрії. Арагорн не озирався; пригинаючись до шиї Хасуфеля, він слідкував за стежиною. Орки, як і казав Еомер, витоптали цілий тракт уздовж Ентули. На половині шляху до лісу Слідопит зупинив коня й попередив друзів:

- Роханці пройшли слідом за орками, сліди стерто. Схоже, звідси ніхто до Андуїна не повертав. Але орки вже знали, бачили гонитву - могли спробувати як-небудь позбутися полонених, приховати їх… їдьмо повільніше, зараз треба бути напоготові.

Погода почала псуватися. З плоскогір’я Рохан насунулися важкі сиві хмари. Сонце прикрив сірий серпанок. Споночіло. Ліс Фангорн наближався й чорнів усе виразніше. Сліди, як і раніше, ніде не розгалужувались, зате стали зустрічатися вбиті орки: тонкі стріли з білим оперенням прошили їхні спини й горлянки.

На узліссі мандрівників зустріло свіже згарище - вугілля було ще гаряче й димилося. Неподалік виднілася купа шоломів, дротиків, пробитих щитів, зламаних ятаганів. Посеред купи на кілку стирчала голова гобліна; на пом’ятому шоломі ще можна було розрізнити знак Білої Руки. Трохи далі, там, де Ентула витікала з лісу, височів свіжо-насипаний курган. Його вкривали смуги дерну, а на верхів’ї були встромлені колом п’ятнадцять списів.

До ночі трійця встигла обстежити всю околицю, але даремно: Меррі та Пін зникли без сліду.

- Більше нічого не поробиш, - зажурився Гімлі. - Відтоді, як ми вийшли з Причальної Бухти, з усіма загадками сяк-так впоралися, а тепер… Мабуть, згоріли кісточки наших гобітів разом з нікчемними гоблінами. Що ми скажемо Фродо, якщо доведеться? Як погано буде старому Більбо у Рівенделлі… Недарма Елронд не хотів відпускати юнаків з нами!

- Гандальф мав іншу думку, - нагадав Леголас.

- Гандальф збирався дійти до кінця, а сам загинув першим, - не завжди, схоже, його пророкування здійснюються… [31]

- Він не обіцяв безпеки ані собі, ані іншим, - сказав Арагорн. - Існують такі справи, які легше почати, ніж відкласти, навіть коли ризикуєш головою. Піти звідси ми встигнемо й завтра Все одно доведеться чекати світанку…