Володар Перснів: Дві Вежі

- Що це? - пошепки запитав він. - Що за вогні? Вони нас оточують! Це пастка? Хто нас ловить?

Горлум підніс голову - він стояв навколішках у воді і обмацував дно калюжі.

- Вони завжди кружляють так, - прошепотів він. - Блукаючі вогні. Свічки мертвих, так-так. Не звертай на них уваги. Не дивися на них. Не женися за ними! А де ж наш пан?

Сем озирнувся - Фродо знову відстав. Його не було ні видно, ні чутно. Сем повернувся на. кілька кроків, але побоявся голосно кричати; він тільки покликав хрипко - і раптом наткнувся на Фродо в темряві. Той дивився на вогники, що пурхали довкола, і ніби щось розмірковував, руки його безсило опали, з них капав бруд.

- Пане Фродо, ходімо, - покликав Сем. - Горлум не радить на них видивлятися. Ходімо, потерпимо, поки не скінчаться ці кляті болота…

- Ходімо, - відповів Фродо, начебто прокидаючись. Поспішаючи повернутися до Горлума, Сем спіткнувся

об якесь корчомаччя і впав обличчям до чорного затону, що відгонив огидним смородом. Шось засичало, вогники затанцювали, затремтіли. На мить вода затону здалася прозорим склом, а під ним… Сем вирвав руки з бруду, підхопився:

- Там… там під водою мерці! Горлум зітхнув:

- Так-так! Згубні Болота, Болота Мертвих, тому так і називаються! Не можна дивитися на воду, коли горять свічки мертвих!

- Хто це? Що це таке? - запитував Сем, тремтячи і чіпляючись за Фродо.

- Не знаю, - байдуже відповів Фродо. - Коли ці свічки запалали, я бачив щось у заводях. Глибоко-глибоко [211] під водою бліді обличчя. Так, я бачив. Одні похмурі, жорстокі, інші - гордовиті та скорботні. Багато таких… шляхетних і прекрасних, водорості переплели їхнє сріблясте волосся. Але вони усі мертві, усі гниють, усі зотліли. Від них йде мертвотне синє світло… Фродо закрив обличчя руками.

- Не знаю, хто вони такі, але мені здалося, що то були і люди, і ельфи… і орки теж.

- Так-так, - підхопив Горлум, - усі померли, усі згнили. Ельфи, люди, орки. Згубні Болота. Давно, давно була велика битва, про неї розповідали Смеагорлові, коли він був малим, коли в мене ще не було моєї радості. Велика битва. Люди-здоровила, мечі, стріли, жахливі ельфи, ревіння орків. Вони билися на рівнині біля Чорної Брами довгі дні, дрвгі тижні… З тих часів болота розрослися, затопили могили і розливаються далі…

- Але з часів битви при Дагорладі минули століття! - сказав Сем. - Мертві не могли зберегтися. Що ж це - зла мара?

- Хто знає? Смеагорл не знає, - відповів Горлум. - До них не можна дістатися, їх не можна торкнутися. Ми якось спробували, мій дорогесенький. Я спробував, але не дотягся. Немає! Вони всі давно мертві.

Сема пересмикнуло: він відгадав, навіщо Горлуму знадобилися мерці.

- Не хотілося б мені ще раз таке побачити! - відповів Сем. - Рушаймо скоріше звідси!

- Так-так, ходімо, потихеньку, потрошечки, - сказав Горлум. - Об.ережніше! Якщо гобіти впадуть на дно, потраплять у компанію мерців і запалять свої свічки… Тримайтеся за Смеагорла! Не дивіться на свічки!

Горлум поповзом потягся в обхід великого виру. Гоб|-там довелося, наслідуючи його приклад, стати на коліна^ «Ще трішки, і з нас вийде чудова трійка Горлумів», - подумав Сем.

Після виру стрибали з однієї зрадливої купини на іншу, брели по коліно у воді, що тхнула тванню; вимазалися і просяклися духом боліт наскрізь.