Розділ «Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість»

Марте заперечно похитав головою, хоч то й була неправда. Мама Моніка розповідала йому казки, де були принци, але то були зовсім не хирляві недоростки, які ставлять з себе бозна-що.

— Я не принц, — сказав він затято, — і не хочу ним бути. Але я залишаюсь тут, Адді.

— А що скаже на це твій батько? — поцікавилась вона і подивилась на нього величезними очима.

Він і не пам’ятає, що відповів. Полум’я багаття почало пригасати, лише горіли кілька головешок, і молодь полягала на траву перепочити в нічній темряві, аж тут з дерев залунала нова музика — «Рамона».

Ця музика одразу взяла його в полон, тисяча мелодійних звуків, а над ними владарював чарівний голос, що бринів усією пристрастю втраченого світу. Може, саме ТОДІ завітало до них цієї ночі? Те, що загинуло, а тепер нагадувало про себе. Він відчув на собі руки Адді, трава під його щокою духмяніла солодко і дико. Вибір залишитись був правильний — тепер він був у цьому абсолютно переконаний. І Адді також це знала. Вона прикипіла пальчиками до його потилиці, з її грудей виривались мимовільні короткі стогони, що були солодші за будь-яку музику.

— Слухай, — промовив він урочисто, — тепер я зовсім певний. Я залишаюсь з тобою, Рамоно.

Ледь він встиг закінчити мову, як музика стихла. Навкруг у траві чулось уривчасте бурмотіння, смішки, він на них не зважав, аж ось високо і дзвінко пролунав голос Гассо:

— Ви лиш погляньте! Наш темний селюх набрався галантності.

— Він із Адді, — докинув хтось.

— Він скрізь встигає.

— Сама вишуканість, цей наш темний селюх.

— Та він же з самого Розенгайма!

— Розенгайм! — п’ятеро чи шестеро з присутніх засміялись, неначе то був особливо вдалий дотеп.

Марте не прибрав руки з Адді, лиш напівпідвів голову. Гассо стояв посеред лугу, довкола нього горіло з півдесятка смолоскипів, руки мав схрещені на грудях, а сам згори дивився на нього і на Адді.

— Я залишаюсь тут, — сказав Марте і раптом сам здивувався з того, як він це сказав — неначе змушений був перед ними, перед цими шмаркачами, вибачитись. Тепер усі зайшлись нестримним реготом, і Адді, випроставшись, відкинула на місце волосся.

— Дайте людині спокій, — сказала вона. Сказане прозвучало без особливого запалу.

— Він залишається тут! — сяючи вигукнув Гассо. — Це ж треба! Він залишається тут і виявляє нам велику честь! Це ж таке треба! Пан із Розенгайма зволять виявити нам велику честь!

Тепер поруч з ним стояли шестеро чи восьмеро, всі, як і він, схрестили руки на грудях або підперлися в боки. Чорноволоса, Гассова подружка, високо і нервово підхихикувала.

Марте поволі встав, дивлячись на Гассо і на інших, але передусім на Гассо. Намагався знайти всьому якесь пояснення і не знаходив.

— Ти ж її зовсім не любиш, — сказав він молодикові. — У тебе ж є вже чорнява. Що тобі не до вподоби?