Розділ «Девід Селтцер ЗНАМЕННЯ Роман»

Ідучи до свого місця, Торн помітив серед гурту репортерів того, котрому він розбив камеру перед посольством. Фотограф усміхнувся до нього й підніс над головою новий апарат. Торн, потішений його миролюбним жестом, відповів репортерові усмішкою. Потім піднявся до кафедри, почекав, поки публіка затихне, й почав свою промову. Він говорив про світову економічну структуру та про важливість спільного ринку. В будь-якому суспільстві, доводив він, навіть у демократичному, ринок завжди відіграє величезну роль, він є мовби спільним знаменником, що його підводять під різні культури. Коли один хоче продати, а другий купити, виникає основа для мирного співробітництва. А коли один хоче купити, а другий відмовляється продати, ось тоді ми й ступаємо перший крок до війни. Торн говорив про людство, про те, що всі люди — брати й що успадковані ними багатства землі мають належати всім.

— Ми живемо всі разом у тенетах часу, — сказав він, цитуючи Генрі Бестона. — Всі ми — бранці розкошів і тяжкої праці на землі.

Промова захоплювала, і публіка уважно ловила кожне слово. Далі посол перейшов до питання політичних незгод та їх наслідків для економіки. Він помітив у залі групу арабів і звернувся безпосередньо до них.

— Неважко зрозуміти, який зв’язок між цими незгодами й злиденним становищем людей, — сказав він, — але слід також пам’ятати, що цивілізаціям може загрожувати падіння й від надміру розкошів!..

Торн говорив із запалом, і Дженнінгс, стоячи біля стіни, наставив на нього об’єктив і почав квапливо клацати затвором.

— Є одна сумна й парадоксальна істина, — провадив Торн, — що сягає корінням у часи царя Соломона. Той, хто народжений для багатства й високого становища…

— О, про це ви напевне маєте знати! — нараз вигукнув хтось із задніх рядів.

Торн замовк, придивляючись до публіки. Крикун більш не озивався, і він заговорив далі:

— Ще за єгипетських фараонів уроджені багатії та вельможі…

— Атож, ось про це й розказуйте! — знову викрикнув той самий голос, і цього разу натовп обурено заворушився.

Торн придивився пильніше. Репліки кидав якийсь молодик, з вигляду начебто студент. Бородатий, у подертих джинсах, можливо, з комуністів.

— А що ви знаєте про злидні, Торне? — провадив він. — Вам же не траплялося гнути горба ані єдиного дня у вашому житті!

Публіка невдоволено зашикала на молодика, дехто почав навіть гримати на нього, але Торн підніс руки, вимагаючи тиші.

— Молодий чоловік хоче щось сказати. Послухаймо його.

Крикун виступив наперед, і Торн був готовий почути все, що завгодно.

— Коли ви так дбаєте про те, щоб поділити багатство на всіх, то чом не ділитеся своїм? — голосно вигукував молодик. — Скільки у вас мільйонів, ви знаєте? А чи знаєте, скільки людей у світі голодують? Чи знаєте, що можна зробити на самі ваші кишенькові гроші? На ту платню, яку отримує щомісяця ваш шофер, ви змогли б протягом того ж таки місяця прогодувати в Індії цілу сім’ю! А на землі навколо вашого будинку можна б виростити врожай, що його вистачило б для половини населення Бангладешу! Коштів, витрачених на святкування дня народження вашої дитини, вистачило б на те, щоб заснувати лікарню в котромусь із бідняцьких районів Лондона! Коли вже ви закликаєте ділитися багатством, то покажіть приклад! Не стійте отут перед нами в костюмі за чотириста доларів і не просторікуйте про злидні! Робіть щось!

Інвективи молодика знайшли відгук у частини публіки. Він вочевидь вигравав раунд. Почулися навіть оплески, але в наступну мить усі притихли, чекаючи Торнової відповіді.

— Ви закінчили? — чемно спитав він.

— Які ваші статки, Торне? — вигукнув його опонент. — Як у Рокфеллера?

— Багато менші.