Розділ «Кость Лемешев ЗОРЯНА ОДІССЕЯ»

— От і переконалася я, що не все ви знаєте! — весело і дзвінко засміялася Ліда. — А це також символіка. З тих же міфів. Хочете послухати?

— Авжеж.

— У вашій історії лише двоє героїв. А в моїй — мільйони. Словом, зміст міфу такий. Колись, дуже давно люди мали чотири руки, дві голови, два серця. Були вони такі сильні, що вирішили заволодіти троном самого бога Зевса. Але Зевс послав блискавку і розділив кожну людину надвоє, щоб знесилити її. Потім змішав усі “половини” по всій Землі. Після того люди, виростаючи, стали відчувати, що кожному чогось не вистачає. І кожен мусить відшукати саме свою половину, інакше щасливим не буде. На Землі до мого сну в анабіозі люди ще називали дружину чи чоловіка “другою половиною”.

— Цікаво і повчально. Люди шукатимуть свої “половини” завжди і не лише на Землі, а й у всьому безмежному Всесвіті. Мій батько, скажімо, знайшов її аж на Сергусі.

Герман відчув, що Ліда зараз спитає про батька і далі неможливо буде тримати її в омані. Та Ліда не звернула уваги на багатозначний зміст фрази і, посміхаючись, запитала:

— А чи пам’ятаєте ви, Серьожо, вирок лісових мавок?

— Це там, біля фонтану? — спливли в пам’яті Германа дивні видіння чи спогади. — Знайти планету Юності і доставити з неї та посадити в парку дерево вічної молодості?

— Вірно! — здивувалася Ліда. — У вас справді незвичайна пам’ять, Серьожо. Знайшли? Привезли?

— Планету Юності — Сергус — знайшли. І дерево “вічної молодості” на Землю веземо. Не зовсім дерево, а щось близьке до нього. Мій батько сконструював…

— Як батько? Адже Віктор Юрійович Чуєв літав на фотонній ракеті “КС-43” до Полярної Зірки? — здивовано звела брови дівчина.

Далі Герман не міг приховувати правди. Взявши руки дівчини в свої широкі долоні, юнак пильно заглянув у голубі озера великих очей:

— Лідо! Ви звершили великий подвиг вірності. Будьте ж мужньою і вислухайте, хоч це й приголомшить вас. Сергій Чуєв — не я. Я — його син. А батько — вже літня людина… Вибачте… але це так!

Дівчина зблідла. Розгублено глянула на Германа.

— Дякую, Серьожо, за відвертість. Краще відразу про все дізнатися… Це ота сергусіянка Лан? Вона так на вас дивилася, це я помітила ще з першої зустрічі. Що ж! Незвичайна, неземна врода, не можна не закохатися…

— Лідочко! — аж застогнав Герман. — Вибачте мені. Не так треба було розповідати. Сергусіянка Лан Дугівна Лей — моя мати, а Сергій Чуєв — мій батько, розумієте? Я їхній син і звуть мене Германом Чуєвим. Ми не хотіли зробити вам боляче і тому відразу не відкрилися. А вийшло ще гірше. Вибачте мені, матері, всім нам…

— Я все зрозуміла, Серьожо, — сумно сказала Ліда, тремтячою рукою витираючи сльози. — Тільки навіщо стільки хитрощів? Там, біля фонтану, ви були земним хлопцем, думали і діяли по-земному, а тепер…

— Я ніколи не був біля фонтану, народився в космосі і лише мрію про той день, коли стану на планету мого батька, Лідо.

— А як же ви пам’ятаєте нашу зустріч там, нашу розмову? Навіщо згадували про неї?

— В цьому я винний, — спохмурнів Герман. — А тепер все так переплуталося, що й не знаю, як довести вам правдивість своїх слів. Я пам’ятаю все, що пов’язане з вами і моїм батьком, але я його син, син Герман! Батько одружився з сергусіянкою, а на Сергусі вже розв’язано проблему передачі спадкової пам’яті з покоління в покоління. Тому я “пам’ятаю” не лише ці подробиці, а й всі наукові розробки батька, його методи логічного мислення. Батько мало не загинув на Ні Пабарі. Тепер йому понад сорок років.

Широко відкритими очима дівчина стежила за кожним рухом юнака. Лише тепер вона стала відзначати невловиму, але для неї вже помітну різницю між юнаком Сергієм Чуєвим, якого вона проводжала понад триста років тому в міжзоряний політ, і цим високим атлетом з вродливим обличчям. Він дуже схожий на Сергія Чуєва, але в ньому багато й від тієї чарівної сергусіянки…