Розділ «Кость Лемешев ЗОРЯНА ОДІССЕЯ»

Герман, досить високий на зріст для свого віку, гадав про інше: якщо йому судилося одержати “максимум”, як тоді бути з космічним міжпланетним костюмом — КМК? Він же “пошитий” на певний зріст!

— Не біда! — заспокоїв його капітан Новиков. — Внесемо конструктивні зміни. От тільки ліжка в каютах доведеться змінювати, одяг новий та взуття шити. Та попереду — три місяці польоту до Землі, встигнемо перебудуватися.

Герман зітхнув.

Юнак щораз частіше помічав, що з ним коїться щось незвичайне. Недавно в каюті, коли він чи то спав, чи то снив у задумі, йому перед очима раптом яскраво і до болю в серці вималювалася картина прощання екіпажу плазмольота з землянами перед відбуттям у космос. Герман начебто й собі стояв серед астронавтів, але був не Германом, а його батьком — Сергієм Вікторовичем Чуєвим… Бліде обличчя матері. Беззвучно ворушаться губи, але Герман, тобто Сергій Чуєв, угадує слова: “Бережись, синку. Повертайся, рідний!”

Ця болюча картина уривалася. Їй на зміну напливав сон, незвичайний, прекрасний і бажаний.

Він на Землі. Іде вулицею якогось незнайомого і водночас дуже рідного міста. Он там і його будинок сяє проти сонця прозорим фасадом. В одному з під’їздів хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів.

Далі Герман підходить до берега ріки, сідає в глісер поряд з якоюсь білявою дівчиною. Пропливають павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвертається на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Герман оглядається і помічає на собі уважний погляд блакитних очей незнайомої.

— Вибачте, ви не Сергій Чуєв?

— Так, — згоджується Герман. — Я Сергій Чуєв. А що? Я забув запропонувати вам зручне місце? Ви образились?

Дівчина сміється. Потім кудись зникає, і Герман зустрічає її вже в саду.

— Привезіть з космосу на Землю дерево вічної юності, — наказує йому білява.

— А хто ви?

Та дівчина знову зникає. Натомість Герман бачить великий зал, де сидять люди, земляни, які проводжають його в космос. Серед них він бачить і ту біляву дівчину з великими голубими очима.

— Я — Ліда Копанюк, — дарує вона Германові щирий усміх. — Буду чекати на ваше повернення!..

Розплющивши очі, Герман довго не міг зрозуміти, чи сон це був, чи спогад. Останнє — неймовірне. То чому ж він і тепер, прокинувшись, доповнює в думці подальші події?..

“Космічне божевілля! — ворухнулося в серці жахливе припущення. — Негайно розповісти про все академіку Курганову і професору Петровському”.

Олексій Платонович Курганов, стривожений розповіддю юнака, вимагав подробиць.

— А мені все ясно, — переможно поглянув на колегу Юрій Олексійович Петровський. — Колись ваш біологічний геній відкрив нам передачу думки на відстань, пам’ятаєте? Ну й досить з вас, біологів. Тепер наша черга. Все, що розповів Герман, — один з сильних проявів спадкової пам’яті.

— Спадкової пам’яті? — вигукнув Курганов. — Та ви розумієте, на що замахуєтесь?

— Не я, — посміхнувся Петровський, — а сергусіяни. Герман — син Лан, про це не треба забувати!