Розділ «Кость Лемешев ЗОРЯНА ОДІССЕЯ»

— Справді, — погодився Курганов. — За всіма останніми подіями якось не думалося, вірніше, я не сподівався, що отак відразу код пам’яті РНК сергусіян уже в першому поколінні покаже себе. Гм! Якось незвично і незвичайно, але й чудово! Тільки не віриться, щоб це був перший прояв. Германові ж — двадцять!

— Прояви були й раніше, — торкнувся плеча Германа Петровський. — Я просто не хотів йому все розжовувати. Нудно було б йому тоді в нерухомому плазмольоті.

— Я багато вже про що здогадуюсь, — втрутився у розмову вчених Герман, — але ще більше для мене залишається неясного. Отже?

— Отже, ніякої космічної хвороби психіки у тебе нема, — відповів Петровський. — Ще в десятирічному віці у тебе помічалися прояви спадкової пам’яті, тобто ти тоді почав уже “згадувати” те, що знав твій батько.

— Батько? — нараз згадав подробиці свого “сну” Герман. — Тепер я розумію… Але хто вона, ота дівчина, про яку я вам розповів? Чи немає якихось слідів події… Ну, щоб уточнити, чи правильно передається код пам’яті РНК…

Курганов і Петровський переглянулися і, не втримавшись, розреготалися.

— Все передається правильно, Германе, навіть сильніше, ніж можна було сподіватися. Та ще при тому, коли в коді РНК зашифрований дівочий образ! Тут і сил для “згадування” докладати не треба, молоде серце його так і малює… А от з формулами трохи складніше, чи не так? — Петровський весело і дружньо поглядав на Германа, мовляв, знаю я всі твої секрети, хлопче!

— Все правильно, — вже без посмішки сказав Петровський. — Проглянь кінофільм з кадрами прощання астронавтів з землянами. Здається, там є якась дівчина, з якою прощався твій батько.

НІ ПАБАР І НІПАБАРІЯНИ

Герман ще раз оглянувся навколо. Навіть поверхня “моря” на Ні Пабарі була виразно опуклою, як на велетенському глобусі. Здавалося, що це справді вода, котра здіймається півсферою над сушею.

— Як бачиш, — посміхнувся прадід Германа Юрій Степанович Чуєв. — Тут до горизонту рукою подати. А на Землі всі розміри і відстані у тисячу разів більші. Словом, Земля — планета, а це — її мініатюрна копія. Довжина екватора — три з половиною кілометра, глибина “атмосфери” — близько п’яти метрів. Більшість річок перестрибнути можна. На це диво наші давні предки витратили кілька століть виснажливої праці. Навіть з допомогою сергусіянської техніки нелегко було працювати тоді людям під землею. Незвичайно!

Так, це була справді незвичайна споруда. Якщо весь астероїд Ні Пабар являє собою губчастий “стільник”, тобто велетенську гору, пронизану лабіринтами печер, то в його центрі древні земляни “вирізали” досить велику кулю, надавши їй якомога більшої схожості з тодішньою Землею. Власне, це й був велетенський “глобус” планети Земля, на якому у масштабі приблизно 1:1000 було рельєфно відтворено все: і моря, і океани, і материк. Цей “глобус” утримується всередині астероїда численними скелями, що з’єднують його зі “стільником”. Кожна чарунка “стільника” виконана зі зцементованих порід, ізольована від інших двома герметичними дверима…

Герман поглядав на прадіда Юрія, той — на нього. Обоє в задумі мовчали. Та що тут скажеш такого, що могло б виразити всі розмаїті почуття подиву і захоплення інженерною доцільністю мешканців Ні Пабара і водночас співчуття до його населення, вимушеного стільки років поневірятися у космосі без сонячного світла і природного повітря?..

Астронавти вже знали, що більшість нілабаріян лежать у глибоких печерах у стані анабіозу. Постійно чергувала на космічній станції Ні Пабара лише частка древніх землян, котра, відбувши свою дворічну вахту, теж засинала на десятки років. До цього змушували побоювання за ті запаси повітря, води й продовольства, які були розміщені на Ні Пабарі як у тілі цього центрального “глобуса”, так і в кожній чарунці—печері зокрема. Життя ж усьому Ні Пабару давала компактна термоядерна установка, побудована древніми сергусіянами ще тоді, коли Ні Пабар був величезною горою на материку Маорія. Це вона освітлювала і обігрівала всі закутки губчастого астероїда, живила пристрої з регенерації повітря і води, теплиці, розташовані десь в глибині оцієї центральної кулі.

Герман ледве відірвав зачудований погляд від поверхні “моря” і повернувся до скелястого берега, на якому під засушеною пальмою сидів прадід Юрій і, лаштуючи кінокамеру, показував ліворуч, поверх невеликої “затоки”. Там, під склепінням печер, майже над самісіньким “суходолом” у межигір’ї, клубочилися імітовані хмари, лунав далекий грім, спалахували блискавки.

— Гроза хоч не справжня, а лабораторна, — вже не посміхаючись, підвівся прадід, — проте слід поберегтися. За таких умов ми з тобою, правнуче любий, перетворюємось у чудові громовідводи! А це вже не іграшка. Тікаймо он у ту печеру під горою. Здається, в ній домовлялися зустрітися учасники пікніку.

Двоє Чуєвих, зібравши речі, швидко попрямували до чорного отвору печери. І тільки вскочили під її гранітні склепіння, як сюди докотилася штучна грозовиця.

— Сюди, до нас! — гукав з глибини освітленої високої печери академік Курганов. — Зараз ми без машини часу побуваємо у далекому минулому Землі. А поки з’являться дійові особи, пропоную предкам і нащадкам славного племені Чуєвих по кухлю кави, звареної за рецептом 14-тисячолітньої давності!

Астронавти плазмольота впереміж з ніпабаріянами сиділи на численних сіруватих валунах, що всіювали долівку великого гроту. Ніпабаріянин, одягнутий у звірину волохату шкіру, подавав гостям глиняні кухлі, від одного погляду на які у Юрія Степановича мимоволі забило подих: в археологічних музеях Землі кілька черепків з таких кухлів вважалися б виключно рідкісною знахідкою!

— А так! — перехопив погляд Юрія Степановича Курганов. — Оті шкури на “офіціанті” — звичайний маскарад. Такими були земляни, коли до них уперше спустилися сергусіяни. А кухлі справжні, кожному по 14–15 тисяч років! Та запросили нас сюди не заради них. Чи не так, Кореню Туорудовичу? Не ображаєтесь, що я так вас величаю?