Розділ шостий ПІДЗЕМНИЙ ЛАБІРИНТ

— А що будете з бандитами робити, коли нарешті вистежите? — поцікавилась Марина й відправила до рота гору капустяного салату. Я зібрала кілька тарілок і відкрутила воду, не передбачаючи, що шалений струмінь обіллє мені ноги.

— Затягнемо до тебе, припнемо до ліжка й будемо катувати.

— Правильно, так їх!..

Наступного дня о п’ятій ранку ми з Матвієм уже стояли на чатах. О дев’ятій, коли я додивлялася яскравий пригодницький сон, на стоянці з’явився смаглявий хлоп із золотим зубом. Матвій пхнув мене, і я автоматичним рухом повернула ключ запалювання.

— За ним? — поспіхом запитала я. — А де ж Андрій Голод?..

— Краще живий собака, ніж дохлий лев.

Умить залишивши нас позаду, джип попрямував у верхнє місто — в Буду. В довгому хвості машин, що поспішали на роботу в понеділок зранку, ми, насилу наздоганяючи синій джип, перетнули міст і опинились у районі вузьких заплутаних провулків. Крамнички відчиняли двері, виставляли квіти на тротуар; церква Богоматері височіла струнка, як свічка. Кам’яні мури, вузькі вікна, чавунні огорожі, написи латиною на чорних важких таблицях — як на скрижалях… Наша «вісімка» вискочила з-за рогу, і я різко загальмувала. Джип боком майже притерся до вуличного ліхтаря, який чомусь іще й досі горів. Ми позадкували і знов заховалися за ріг.

Синій джип стояв навпроти дивного музею. Засклена схема коло дверей сповіщала, що це — «Budavari Labirintus», підземний лабіринт, щось на кшталт Печерської лаври, але значно реконструйований. Два квитки коштували недорого. Вхід до лабіринту — звичайно ж, залізна брама-ґрати, приліплена на кам’яній стіні: півкруглий низький вхід, перед яким треба схиляти голову. Почувся далекий плюскіт води.

Впевнена, що могли тут бути й інші туристи, крім нас, бо долинали нечіткі голоси та нервові скрики, але в цих вузьких переходах люди не зустрічалися — тільки розминалися. Ми коло за колом проходили історію людства від найдавніших часів. Ледь пам’ятаю якісь ланцюги, заглиблення у стінах, що мали б символізувати печери, знаряддя для тортур часів інквізиції, дивну похоронну музику, яка гнітила більше, ніж гнітила б тиша.

Кілька поворотів — і ми натрапили на кімнату, де з фонтана у вигляді чаші дзюрчала рожева вода, кольором схожа на вино, але без його знадного запаху. Обминаючи фонтан, я підвела очі, сягнувши кінця коридору. Де коридор розділявся на дві ріки, чийсь тонкий силует у картатій сорочці та світлих джинсах майнув праворуч у темряві. Поряд із ним у півмороці вгадувались обриси дебелого охоронця з квітярні. Схоже, Андрій Голод уже чекав на приятеля. Але чому в музеї?..

Матвій торкнувся моєї руки.

Якби ми були туристами, на роздоріжжі мали б повернути ліворуч — там, десь у глибині, плюскотіла вже менш гнітюча музика: на зміну середньовіччю приходили новітні часи. По праву ж руч одкривався вузький і низький прохід, загороджений стрічкою червоного оксамиту. Далі — кругла печера, розкидані півзотлілі кістки; з печери витікав довгий коридор, у якому тільки-но зник такий знайомий силует. Над входом у печеру висів ліхтар. Я зняла його з гачка, пірнула всередину.

Матвій хотів смикнути мене за рукав, але ноги мої вже зробили крок, і його долоня ковзнула тканиною сорочки, не втримавши її. Світло рухалося по стіні попереду нас, та не в змозі було освітити і два метри коридору. Ми рухалися майже навпомацки.

Спереду почулися віддалені кроки; я завмерла, пхнувши Матвія ліктем у бік. Він пригнувся і теж завмер — у незручній позі. Ліхтар націлений був у глиб коридору, і тепер, звісна річ, світив занадто яскраво. Ховаючи світло, я завела руку з ліхтарем за спину. На півдорозі старовинне одоробало за щось зачепилося, Матвій здушено пискнув, ручка ліхтаря клацнула — й скляна посудина полетіла на кам’яну долівку.

Звук, що пролунав, збудив зі сну, певно, всі покоління покійників від одинадцятого сторіччя, якщо ті справді лежали в печерах. Опинившись раптово в темряві, я ніяк не могла второпати, де вихід. Я позадкувала, наштовхнулася на Матвія, він теж позадкував, наступив на уламок колишнього ліхтаря, поточився, потяг мене за собою — і ми гармонійно вписались у картину загальної руйнації. Останніми на кам’яну долівку брязнули Матвієві окуляри.

Дужі парубки під орудою смаглявого золотозубого охоронця поставили нас на ноги і повели похмурим коридором кудись у нутро лабіринту. Клацнув замок, гримнули ґрати.

— Сюди, — мовив хтось німецькою із темряви.

Опинитись у відьомській землі в підземному лабіринті за ґратами — занадто казково. Хто в таке повірить? Навіть зараз, сидячи тут, на твердій і холодній як шляк долівці, я чомусь розмислюю, що вогкий льох придався би більше, а ще ліпше опівнічна церква, де над мертвою сотниківною читає молитви філософ Хома Брут, окресливши коло, через яке бісам не ступити. Людина з довгим тонким носом підглядає у високе вікно, і блищать очі хворобливим вогнем, і здіймається рука, щоб покласти хрест, але зависає в повітрі…

Нас ніхто не збирався стерегти. Нас просто замкнули у кам’яному мішку, який дуже нагадував фамільний гробівець Тисовських. Щоправда, зсередини я його жодного разу не бачила, але чомусь саме таким уявляла. Матвія обшукали ретельно, а мене не дуже: навіть не спокусилися на ключі від машини, що лежали в кишені джинсів. Сумку мою парубки витрусили потойбіч ґрат, і хоча дотягнутися до неї ми не могли, але ж майно лишилося цілим. Паспорти і права Матвій завбачливо сховав під сидіння машини.

Сумки було шкода: саме туди Матвій запхав подарунок з останнього дня народження — великий мисливський ніж. Святкували день народження всією конторою, після Йордану, коли мороз, що був змінився недовгою відлигою, повернувся й учепився в місто гострими зубами…