Розділ другий НАЇЗД У ПРЯМОМУ СЕНСІ СЛОВА

Проминувши заправку, що світилася жовтими вогнями, я стишила хід. На зупинці стояв автобус, коло нього метушилися пасажири. Хтось виходив, хтось заходив, і з цього можна було зробити висновок, що і тут люди мешкають, що і ця частина міста теж заселена. Але щоразу, як я проїжджала Рибальським півостровом, мене охоплювало відчуття пустки, котра панує довкола, — ця пустка насувалась на мене й тиснула своїм безміром. І тепер з’явилося точно таке враження: не встиг автобус зачинити двері й рушити, а вже на зупинці — жодної живої душі, наче й не було ніколи!

— Так, — муркотіла Оленка, — майже пів на восьму. Маємо в запасі хвилин двадцять. Отут поверни. Який там номер на будинку?

— А там є номер?

Ми ледве пленталися. Нарешті блимнула тьмяна лампочка над півстертими цифрами. Вулиця звернула праворуч. За кілька метрів попереду метушилася дивна тінь, долинав брязкіт. Що там коїться на дорозі? Навіть на малій швидкості машина подолала відстань за лічені секунди.

Нога сама натиснула на гальмо, я навіть і не згадала про зчеплення. Руки крутнули кермо, машина збила низьку металеву огорожу, смикнулась і заглухла, а мені відразу зробилося млосно.

Останнє, що фари вихопили з пітьми, було отетеріле обличчя високого, худого чолов’яги: гострий ніс, відстовбурчене вухо. Його голова з’їхала з брівки й незграбно завмерла в калюжі брудного підталого снігу. Оленка сиділа спокійна, тиха, але бліда-бліда, наче нежива.

— Що робити? «Швидку» викликаємо, ДАІ?

— Розвернись і від’їдь звідси, — наказала мені Оленка якимсь чужим голосом.

— Ти хвора? Нас посадять! Так не можна! Неправильно!

— Роби, як кажу.

— Ти його знаєш? — раптом здогадалася я. — Ми до нього їхали?

— До нього… Чорт, яка халепа! — вилаялась вона і мовила в простір: — Не він нас — то ми його… Їдь он туди!

Припаркувавшись у темному завулку, ми вилізли з машини й почалапали назад.

— Не гупай, як слон, — сіпнула мене за рукав Оленка.

Ми постояли хвильку оддалік, прислухаючись до темряви. Підійшли ближче.

Чоловік лежав на боці, на тонесенькій сніжній ковдрі. Машина не зачепила його — він сам, либонь із переляку, послизнувся й гримнувся на брівку.

Поряд валявся напівзмотаний ланцюг із гострими шпичаками. Невже моя старенька «вісімка» могла лишитися без усіх чотирьох ніжок? У голові мозаїка почала помалу складатися…

Чолов’яга застогнав і поворухнувся.

— Оленчик, треба «швидку»!

— Біля заправки точно був автомат, — повідомила подруга таким самим механічним голосом.