Розділ чотирнадцятий З ТОГО СВІТУ

Світло вихопило ліжко, що стояло попід стіною. На ліжку хтось спав.

Промінь ковзнув блідим обличчям. Андрій на мить затнувся. Людина й не ворухнулась. Андрій спрямував ліхтарик просто їй у лице.

На ліжку, вкрита брудним якимсь рядном, лежала молода жінка. Її темно-русяве волосся було розкуйовджене й давно не мите. Натрапивши оком на темну родимку посеред чола, де сходяться брови, Андрій здригнувся.

Він щосили гримнувся тілом об залізні двері. Ті навіть не рипнули. Жінка лежала як мертва.

Чим, чим здолати замок?.. Андрій ногою вгатив у непереборну перешкоду. Грім ударив у кам’яну стелю й упав із розгону на підлогу. Жінка розплющила очі та глянула невидюще перед собою. Жодного почуття не майнуло в її темних виснажених очах.

Андрій усім тілом бився у двері, щоб подолати власну лють. Бився, а кривавий туман застилав очі…

У замку хряснуло. Андрій на секунду завмер, а тоді щосили загилив у двері ногою. Вони відлетіли до стіни. Дівчина здригнулася.

Андрій стояв на порозі.

— Привіт, — сказав він.

Оленка не відповіла.

— Ходімо звідси, — мовив Андрій і відкинув рядно. Оленка була в синій шовковій блузці, пожмаканій і несвіжій.

Він допоміг Оленці підвестися. Вона не опиралась, але й не допомагала йому. Андрій причинив по собі двері, перетнув щитову, замкнув другі двері на засув і поніс Оленку темним вогким коридором. Біля підніжжя сходів він нерішуче зупинився.

— Я тебе нагору не витягну сам, — мовив він, хоча й не впевнений був, що супутниця його розуміє.— Ти маєш вилізти сама.

Та подивилася на нього уважно.

— Давай, лізь, я підстрахую.

Оленка поставила ногу на нижній щабель драбини і досить спритно полізла нагору. Андрій рушив за нею, щомиті очікуючи, як вона гримнеться просто на нього.

Лабіринт був порожній і тихий. Тримаючи ліхтарик, що вже ледь жеврів: сідала батарейка, Андрій вів Оленку за руку до виходу. У холі й далі нікого не було, а з дверей службового приміщення лунали нечіткі голоси. Невже охорона не відає, що коїться у неї під носом? А може, зі щитової вихід уже за територію музею?..

Втікачі безгучно вислизнули надвір.

— Ну, і де нам із тобою тепер подітися? — пробурмотів Андрій замислено. Супутниця не відповіла.

Зупинивши таксі, він не надумав нічого ліпшого, ніж попросити відвезти їх до Австрійського посольства, де на нього чекав джип.