Розділ тринадцятий ХОЛОДНА ЗБРОЯ

— Військо польське вшистку моторизоване на роверах… — не знати до чого пробурмотів він, помахав нам рукою, і ми з Матвієм після довгого й дуже дивного дня нарешті забралися додому.

Дзвонив телефон. Я зробила над собою зусилля. Простирадло, що ним я вкривалася вночі, сповзло на підлогу.

— Альо! Привіт! — почувся переливчастий, звабливий голос. Я впізнала його.

— Повстав із мертвих? — замість вітання спитала я, боячись повірити власним вухам.

— Шановна колего, ти не хочеш мене бачити?

— Дуже хочу. Неймовірно хочу.

— Тоді біля інтернет-кафе о дванадцятій. Це зручно?

— Зараз по десятій… — мовила я і вже знала, що прийду навіть завчасу.

— Тільки обережно, прошу тебе. Я в Україні інкогніто.

Ще трошки. Скоро я все знатиму.

Ще й по одинадцятій не було, як я вискочила з дому й побігла до метро. Шкіру зразу обпекло проміння, від якого не могли врятувати насаджені вздовж дороги невеликі деревця, що не хотіли — не могли — рости на прибережному дніпровському піску. У спекотні дні, як цей, що валами розжареного повітря обдає твоє тіло, лежати б на кримській зеленкуватій ріні. А ще краще заплисти далеко-далеко, і хай гостре сонячне проміння ламається об зелену поверхню води, а над водою кричатимуть чайки, жаліючись одна одній, що непрохана людська істота розполохала всю рибу…

Пам’ятаючи про «інкогніто», я вирішила доїхати до Золотих воріт. На Володимирській біля Польського торгового представництва пірнула під арку, перетнула двір, минула Будинок учених, потім униз і ліворуч повз знайомий смітничок. Ногою штовхнула двері на затиллі інтернет-кафе. В залі в таку ранню годину сиділо двоє людей: дивакуватий іноземець — і чорнявий хлопчина-комп’ютерник, якого я чудово знала. Я роззирнулася навсібіч, не помітила нічого підозрілого і вийшла через центральні двері на Прорізну.

Андрій Голод стояв до мене спиною на протилежному боці вулиці, і я просто відчула напруження, яке вивергало його тіло. Він увесь був — на мить затамований, заморожений рух, і навіть пісочного кольору його джинси тільки підкреслювали готовність ніг зірватися з місця. Певно, вчувши мій погляд, Андрій повільно повернувся, ковзнув по мені оком, не впізнаючи обличчя під темними окулярами, і вже збирався обернутися назад. Я змахнула рукою, й Андрій завмер. За півхвилини він стояв поряд.

— Як це ти проскочила, що я тебе не помітив?

Я вигнула ліву брову.

— Комином спустилася, як відьма.

— Щось я сажі на тобі не бачу…

— А я знижувалася мітлою вперед.

Прочиняючи внутрішні двері до кафе, я хотіла ще щось додати, та Андрій жестом зупинив мене і потяг нагору. Між другим і третім поверхами ми всілися на сходах.

— Як ти тут, шановна колего?