Свинячий кожушок

Дивиться цар — не його цариця. «Що ж його робити?» — думає цар. А бабина дочка, як тільки дванадцять годин ночі, бере дитину та й іде на берег моря. Прийде та й каже:

— Приплинь, приплинь до бережка, дитя твоє плаче, воно їстоньки хоче.

А дідова дочка десь далеко в лісі обзивається:

— А я біжу, а я спішу, шибко ніжки підгинаю, кров'ю стежку поливаю, до дитяти поспішаю.

Прибіжить така подряпана, уся в крові, візьме дитину на руки, погодує та й знову біжить.

От цар пішов до однієї баби та й жаліється їй, що щось сталося в його царстві, та він не розбере, що. А баба й каже:

— Не поспи ти, царю, одну ніч. Як тільки цариця піде з дитиною з дому, то зайди до мене та й підем удвох, та як прийдем до берега і як прибіжить твоя стара цариця і возьме годувати дитину, то візьми її за коси, не пускай, хоч що б вона не робила. Вона буде перекидатись вовком, жабою, гадюкою, а ти все держи і не пускай.

От цар так і зробив. Як цариця взяла його дитину і понесла до моря, то цар зайшов до баби та й пішли слідом за нею.

Приходять, а бабина дочка якраз кличе стару царицю. Вони сіли за кущем та й ждуть, поки та прибіжить. Як тільки та прийшла і взяла дитину годувати, то цар схватив її за коси, а баба взяла дитину на руки та все шепче, шепче.

Цариця перекинулась вовком, жабою і гадюкою, а цар усе держить, а баба взяла дитину на руки, все шепче, все шепче.

Нарешті цариця струснулась, зробилась людиною, виблювала всю траву, що з'їла в лісі, та й каже:

— Ох, сестро, сестро! Що ти мені наробила!

Тоді цар узяв бабину дочку розстріляв і в море вкинув, а з своєю царицею пішли в своє царство, і тільки вони стали входити — знову садки зацвіли, солов'ї защебетали, зозулі закували, риба в морі заграла, дитина перестала плакати, цар став веселий. І стали вони жити з царицею та поживати та собі добра наживати.

Оце і казці кінець.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!