Розділ «РОЗДIЛ IX Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян. "Не слухай його! Це ж Муха!…" — "Здрастуй, Стьопо!…"»

А на кiностудiю Сурен ходитиме з дiдусем Акопом, який теж приїхав. Отак!

Пiсля третього уроку наш шостий «Б» вже був знаменитий на всю школу. З усiх класiв бiгали дивитися на Мурена. Навiть двометровi вусатi акселерати-десятикласники десь аж з-пiд стелi просовували голови у нашi дверi, роззявляючи вiд цiкавостi роти.

Iгор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечi, вiн водив його на перервах по всiй школi, щось показував i, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.

Галушкинський, Монькiн, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слiдом.

Дiвчата перешiптувалися, роблено прискаючи вiд смiху.

Я стояв у коридорi бiля вiкна й тiльки зiтхав.

Сурен сподобався всiм. Усiм без винятку. Вiн просто не мiг не сподобатися. Хоч би що вiн зробив, хоч би що сказав, як би вiн не скривився, все було симпатично, I як вiн, розповiдаючи, розмахував рукою, рiзко викидаючи її вгору, — було симпатично. I як вiн примружував око. I як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.

I всiм хотiлося з ним поговорити, щось його спитати, щось

сказати. I вiн кожному усмiхався, кожному пiдморгував, кожному

щось вiдповiдав.

Я згадав чогось Юрiя Нiкулiна, знаменитого клоуна i такого ж знаменитого кiноактора, i вiд цiєї згадки Сурен менi став ще симпатичнiший.

I от, коли вiн в обнiмку з Iгорем Дмитрухою проходив повз мене, я зустрiвся з ним поглядом i… не витримав.

— А… а в нас у селi теж колись знiмали кiно, — затнувшись, сказав я. I…

— Ха! — вигукнув, перебивши мене, Iгор. — А в нас у квартирi газ, а у вас? — Потiм, як завжди, кумедно скривився i задзижчав: — Дз-з-з!… Ану, вiдскоч на пiвтора вареника, Муха!… Це ж Муха! Не слухай його, Сурен! Це муха! Дзижчить завжди таке, що й купи не тримається. Ходiмо!

Сурен якось дивно подивився на мене, розгублено усмiхнувся i, нiчого не сказавши, пiшов, бо Iгор тягнув його далi.

А Туся Мороз, яка стояла неподалiк, подивилася на мене з такою жалiстю, з. якою дивляться тiльки на бiдне, зацьковане, миршаве кошеня.

Уся кров кинулася менi в обличчя. Щоки спалахнули вогнем. Нiколи, нiколи не вiдчував я такого розпачу, такої образи, такого сорому. Нiколи не було менi так гiрко.

Я одвернувся до вiкна й прикусив губу, щоб не заплакати.

Дооре, що продзвенiв дзвоник.

— Вiн грубiян. Не звертай на нього уваги, — шепнула менi на уроцi Туся. Але вiд її спiвчуття менi стало ще гiркiше.