Розділ «РОЗДIЛ XIX Таємнича поведiнка Сурена. — Куди ми йдемо? — "Гайда з нами!" — Творча зустрiч. — "Ну, Монькiн! Ну, молоток!…"»

Якихось десять-п'ятнаддять хвилин — iз Печорська ми вже на Оболонi, за десятки кiлометрiв.

Колись якому-небудь козаковi Iвану Пушкаренку або Лук'яну Хордизi навiть на найбаскiшому конi скакати було цей шмат години пiвтори, якщо не двi, а волами тягтися — то й усi чотири. А ми на метро — за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. I одразу голови вгору позадирали.

Просто бiля входу стримить у" небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок — круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками облiплений. Окремо вiкон, як у iнших будинках, просто й нема, самi тiльки балкончики з дверима скляними. Цi-ка-вий будинок!

Не лише я, а й нiхто з наших на Оболонi, здається, ще не був. Бо всi як один зачудовано позакидали голови на той будинок.

Поряд з цим будинком здоровенний Унiверсам, схожий на чудернацький корабель з кiлькома палубами. I цю схожiсть ще бiльше пiдкреслює величезний бiля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами гранiту. А за фонтаном — клумби, клумби, клумби — десяткiв зо два заквiтчаних усiма, здасться, що є в природi, квiтами клумб.

За круглим будинком, далеко на обрiї, лiворуч на сонцi виграють золотi банi Софiї, праворуч проштрикує небо телевiзiйна вишка. То там старий Київ сховався.

А навпроти, через дорогу, наче починається нове мiсто, випливаючи з-за Днiпра трьома бiлими хмарочосами, мов велетенськими вiтрилами.

— Ну, от що, хлопцi, — Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю i додав: — I дiвчата!… Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будiвництво, де працюють мої батьки… Ми перезирнулись.

Я глянув на Монькiна. В нього вже крутилося на язику «тю», але вiн не наважився його вимовити.

— Ой! Це ж дуже цiкаво! Я ще нiколи не була на будiвництвi близько…сказала Туся i почервонiла. — I я! — сказав я й вiдчув, що теж почервонiв.

— Правильної — якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький i Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.

Всiх нас охопило почуття отiєї незручностi, коли i правду казати не хочеться, i брехати важко.

— Розумiєте, — Сурен опустив очi й почав колупати носком черевика землю. — Розумiєте, ми завтра вже їдемо. А бригади батькiв давно просили, щоб я прийшов. А… то зйомки були, то школа, то взагалi… — Вiн раптом у вiдчаї скивув догори руку. — Вах!… Вони хочуть, — каже тато, — щоб я… щоб я їм розказав про свою творчiсть… Уявляєте? Що я — Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я пiду? Як? — вiн плаксиво скривився. I хоч це виглядало в нього дуже смiшно, нiхто з нас навiть не усмiхнувся.

Ми раптом усi зрозумiли його. Ми зрозумiли, що вiн просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якостi «кiнозiрки» i тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавiсть i жевжикуватiсть, вiн сором'язливий, як усi нормальнi поряднi люди.

— А далi вiдкладати вже нiкуди, сьогоднi останнiй день… Але я сказав татовi, що сам я не пiду. Лише з… з друзями. "Тiльки ж не здумай привести увесь клас, — попередив тато. — Це все-таки будiвництво. Технiка безпеки вимагає, щоб взагалi…" Тому я й… особливо дiвчат… Технiка безпеки…Вiн винувато глянув па Тусю, потiм обвiв поглядом усiх нас: — Ви мене зневажаєте, так?

— Та ти що! — подолавши нарештi зацiпенiння, вигукнув Iгор Дмитруха.

— Давай веди нас швидше! Чого це ми стоїмо? — закричав я, вимахуючи руками. — Давай! Чого ти! Ну! Давай!

Може, я метушився бiльше, нiж треба, але менi так хотiлося негайно щось зробити для нього, пiдтримати його… Я був такий вдячний йому, що вiн мене запросив. I ще потiм запросив Тусю. — Ходiмо! — рiшуче сказав Iгор. I ми рушили.

Сурен майже бiг пiдстрибом попереду, весь час озираючись i усмiхаючись до нас.

За унiверсамом розпросторився великий, порослий травою i помережаний стежками пустир. А за ним починався широченний проспект з красенями-будинками обабiч.