Розділ «РОЗДIЛ XI Їдемо в музей. — "А ти мiг би вчинити подвиг?… По-моєму, мiг би". — Сiчневе збройне повстання арсенальцiв. — Останнi слова старого Хихинi. — "Завтра о четвертiй!"»

Я зрадiв.

Я взагалi люблю рiзнi екскурсiї, люблю дивитися щось нове, особливо iсторичне. Наша Марiя Степанiвна, вчителька у селi, теж часто влаштовувала нам екскурсiї — i на цукровий завод, i по мiсцях партизанських боїв, i до Києва ми їздили, у Лаврi були, на Виставцi передового досвiду. Але в музеї заводу «Арсенал» я не був нiколи.

їхали ми шiстдесят другим автобусом. Людей було повен автобус. Наш клас увесь збився на заднiй площадцi. Нас з Тусею Мороз притисли до вiкна. Я обома руками тримався за поручень i, коли автобус пiдкидало (а ви знаєте, як пiдкидає на заднiй площадцi), напружував усi сили, щоб спиною втримати людей i щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.

— Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? Якби вiйна була, революцiя чи щось таке? — несподiвано спитала вона мене тихо, почервонiла i, не чекаючи моєї вiдповiдi, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, мiг би… А от я, мабуть, нi… Я така боягузка. I так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.

Я знiтився. I ще з бiльшою силою вперся руками. Але автобус знову пiдкинуло, i Туся знову ойкнула.

Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський при кожному струсi, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували:

— Космiчний корабель «Iкарус-62» вийшов на орбiту!

— Проходимо верхнi шари атмосфери!

— Перевантаження зростають.

— Братцi, я вiдчуваю невагомiсть! Мої ноги не торкаються пiдлоги!

— Мої ноги, ноги, ноги не торкаються пiдлоги! — заспiвав Iгор Дмитруха.

— Не торкаються пiдлоги мої ноги! — пiдхопив Валера Галушкiгаський.

Нарештi в динамiку почувся голос водiя:

— Площа Героїв «Арсеналу»! Шостий «Б», виходьте швидше! Не затримуйте автобус.

Ми висипали, як горох з мiшка.

Я не раз проїздив i проходив цiєю площею, але тепер якось по-особливому дивився i на станцiю метро «Арсенальна», i на пам'ятник-гармату на постаментi, i на самий «Арсенал» — на отi назавжди залишенi для iсторiї побитi кулями два нижнiх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхнiх, недавно надбудованих. Над входом у музей барельєф: б'ються бiля заводських мурiв арсенальцi. I меморiальнi дошки.

— Заходимо, заходимо! Органiзовано! Парами! I не кричати, не бiгати, поводитись, як личить пiонерам! Заходимо! — командує Лiна Митрофанiвна.

Бiля маленького столика при входi, на якому лежить товстелезна книга вiдгукiв, нас зустрiчає екскурсовод — привiтна чорнява жiнка.

Високi склепiнчастi зали. Експонати. Музейна тиша.

I враз нагорi над нами щось загуло: у-у-у-у!