Розділ «РОЗДIЛ XI Їдемо в музей. — "А ти мiг би вчинити подвиг?… По-моєму, мiг би". — Сiчневе збройне повстання арсенальцiв. — Останнi слова старого Хихинi. — "Завтра о четвертiй!"»

На вiдмiну вiд нашої школи, де всi уроки в нас були в одному класi, тут, у Києвi, запровадили так звану кабiнетну систему. Це значить, що один урок в одному класi, другий — уже в iншому, третiй — ще в iншому i так далi. Тiльки продзвенiв дзвоник, збирай похапки речi i гайда, щоб не запiзнитися. Бо й поснiдати треба, i збiгати, може, кудись абощо. Воно, звiсно, цiкаво (у кожному кабiнетi своя обстановка, свої наочнi прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свiй реманент.

Раз у раз чути:

— А де моя зоологiя?

— Ой, я кеди загубив!

— Люди! Зошита мого нiхто не бачив?

Найулюбленiшi мої уроки — це фiзкультура i праця. Крiм того, що вони просто менi подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я нiколи не пасу заднiх. Навiть навпаки. I фiзкультурник Микола Яремович, i викладач працi Олександр Iванович часто кажуть:

— От берiть приклад з Наливайка! Молодець, Стьопо!

Iгоря Дмитруху аж пересмикує всього вiд цих слiв. Але зробити вiн нiчого не може. Незважаючи на те, що його брат вiдомий спортсмен, по закордонах роз'їжджає, я i бiгаю, i стрибаю краще за Iгоря. А про уроки працi й говорити нiчого.

Уроки працi у нас з дiвчатками окремi. Дiвчатка собi в класi з Iриною Володимирiвною фартушки та «нiчнушки» (нiчнi сорочки) шиють, а ми у майстернi з Олександром Iвановичем слюсарюємо. I Дмитруха, прямо скажемо, у цьому дiлi пасе заднiх. Видно, дома вiн нiколи молотка в руках не тримав. I Валера Галушкинський не дуже великий мастак, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькiн (хоч цей трохи кращий). А мене тато змалечку привчав. I в майстернi я почуваю себе як риба у водi. I оте Iгорове «Муха» в майстернi звучить якось не дуже чутно i навiть необразливо.

Коли Сурен уперше прийшов на урок працi, я вже так старався, так старався, як нiколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то вiд невмiння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж пiд нiгтем почорнiло, страшенно знiяковiв i вже реагувати на мої трудовi подвиги не мiг.

Iгор Дмитруха негайно скористався з цього:

— А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка пiд носом. От не люблю таких вискочок. Пилип з конопель!

Спасокукоцький i Кукуєвицький захихикали.

Не вийшло в мене бажаного ефекту. Не вийшло. Знову Iгорове було зверху.

Минуло три днi пiсля того, як попрощався я з Чаком. Вiн не з'являвся. Менi вже навiть почало здаватися, що все це менi наснилося, що нiяких зустрiчей з Чаком, нiяких мандрiвок у минуле не було.

Сьогоднi зранку на першому уроцi Лiна Митрофанiвна сказала:

— Дiти! Ми з вами повиннi показати нашому вiрменському друговi Сурену наше славне мiсто, повиннi познайомити його а славною iсторiєю древнього Києва. Згоднi?

— Згоднi! — хором вiдповiли ми.

— Почнемо сьогоднi. Сьогоднi у Сурена якраз немає зйомок. I почнемо ми з заводу «Арсенал», який вписав в iсторiю нашого мiста славнi революцiйнi сторiнки. Пiсля урокiв ми з вами йдемо на екскурсiю в Музей бойової i революцiйної слави заводу "Арсенал".

Останнi слова Лiна Митрофанiвна виголосила особливо урочисто. Вона взагалi була трохи артисткою, наша Лiна Митрофанiвна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, i голос її при цьому дзвенiв, як на сценi.