Розділ «Частина друга СКАРБ»

— А якщо він не скаже?.. Він привласнив скарб, що належить державі. По закону всі скарби, археологічні знахідки і цінності, знайдені будь-ким, мають бути передані державі. Дзвонар тікає із тюрми! Тікає, знаючи, що за втечу, як правило, подвоюють строк… Це тяжка, сувора кара. Але, як бачимо, він свідомо пішов на це. Виникає запитання: невже він розраховував на те, що його не спіймають? Навряд. Не такий він наївний. Отже, залишається одне пояснення: він утік заради скарбу! — Капітан зупинився біля столу, задумливо глянув у вікно. Після паузи вів далі: — Йому не пощастило до кінця виконати свій задум. Ви стали на перешкоді. Забравши у Глечика клунок зі скарбом, він їде на таксі. Але, мабуть, у той час, коли міліцейська машина піднімалася Підгірною до будинку Глечика, він помітив її і зрозумів, що його переслідують і що у нього дуже мало шансів на втечу. Тоді він оглушив важким ударом у голову шофера і сам сів за кермо «Волги». Гнав чимдуж. Бути спійманим — не боявся, бо ж ішов на це. Йому страшно було втратити скарб. Шкода було розстатися із мрією про сите і безтурботне життя, яке намалював собі в уяві. І тоді він надумав заховати клунок так, щоб місце схованки не знав ніхто. Йому не потрібен був спільник та ще такий непевний і зрадливий, як Глечик. Навіть коли б міліція його заарештувала, скарб належав би тільки йому, бо він нізащо не признався б, де заховав його. Минуло б кілька років, він вийшов би з тюрми — і дістав його!..

— Але чому ж він до цього часу сам не прийшов у міліцію і не здався? — засумнівався Сергій. — Адже знає, що все одно його спіймають. А так кара була б, мабуть, менша.

Капітан Федорченко усміхнувся:

— Сергій міркує правильно. Але тут, видно, на вчинки Дзвонаря вплинули інші причини. По-перше, у втікача завжди жевріє надія на те, що його не спіймають, а по-друге, і це головне, місце схованки, мабуть, не таке безпечне, щоб Дзвонар міг почувати себе спокійно. Якщо він справді кинув скарб у воду, як ми думаємо, то це не надійна схованка. Дніпрова течія примхлива: занесе піском, замулить — і шукай вітра в полі! І це Дзвонар прекрасно розуміє. Ми довго ламали голови над тим, де міг злочинець подіти таку кількість дорогоцінностей. З собою не поніс би два пуди вантажу. Заховав? Де? Ми обстежили весь луг, оглянули кожен кущик, кожну ямку поблизу того місця, де він кинув машину, — нічого підозрілого. Слід його вів до Дніпра — і зник у воді. Добрий плавець, Дзвонар, мабуть, поплив за течією, а потім десь украв човен…

— Он як! — вигукнув Сергій. — Ви ніби все бачили!

— Ні, Сергію, це тільки версія, і скласти її допомогли ви!

— Чим?

— Юрків телефонний дзвінок — особливо звістка про те, що Дзвонар шукає акваланг. Справді, навіщо Дзвонареві в його становищі акваланг? Раків ловити? Чи займатися підводним спортом?

— Ясно, — сказав трохи збентежений Сергій.

— Ну, коли все ясно, то послухайте далі, друзі мої, — сказав капітан. — Це, так би мовити, передісторія. Я привіз вас сюди зовсім не для того, щоб її розповісти. Ні!

— А для чого ж? — Сергій аж шию витягнув.

— Потрібна ваша допомога…

Юні друзі нашорошили вуха. А капітан вів далі:

— Бачите, не сьогодні, так завтра або ж найближчими днями Дзвонар з'явиться в наших краях і напевне розпочне розшуки скарбу. Ось тут ми і повинні не проґавити цей момент. Треба його взяти або тоді, коли він уже витягне скарб з води, — і це було б найкраще, — або ж під час пошуків. Тоді б ми знали місце і самі, звичайно, при допомозі водолазів, знайшли. Тепер вам зрозуміло, для чого ми покликали вас?

— Зрозуміло, — тихо промовив Юрко.

— Аякже! — вигукнув Сергій. — Щоб ми спіймали Дзвонаря на гарячому!

Капітан потер долонею чисто виголене підборіддя і незадоволено промовив:

— Ні, Сергію, не для того. Ловити Дзвонаря є кому. Цим займеться міліція! Зрозуміло?

— Зрозуміло, — розчаровано зітхнув Сергій.

— А ваше діло буде більш відповідальне. Ми порадилися і вирішили попросити вас свій вільний час проводити у точно визначених нами місцях, звідки ви могли б побачити Дзвонаря. Ви будете ловити рибу чи купатися, — Дзвонар не зверне уваги на дітей.