Розділ «Частина перша НОВАЧОК»

НОВАЧОК

НЕЗНАЙОМИЙ

Смеркалося.

Юрко Романюта стояв з порожніми відрами біля водогінної колонки на розі Підгірної і Степової й намагався впізнати чоловіка, який піднімався вулицею вгору, уважно розглядаючи будинки за дощаними парканами.

Хто б це міг бути? Дядько Федір?.. У нього такий самий сірий плащ… Але ж він, здається, нижчий і завжди носить капелюха. А цей — у картатому картузі, насунутому на лоба. Може, то новий квартирант бабусі Марфи? Котрий працює в геологорозвідувальній групі… Але ж ні! У того швидка рівна хода, а цей іде важко, перевалюючись з ноги на ногу і незграбно розмахуючи руками.

Та раптом Юрко здивувався: невідомий зупинився перед будинком Онуфрія Глечика, у якого вони з мамою наймали кімнату, заглянув через паркан на подвір'я, ще раз подивився на номер, поржавілий від негоди, і зник у хвіртці.

«Може, хтось до мами? — майнула у хлопця думка. — А мама на роботі, на нічному чергуванні в лікарні…»

Він не гаючись набрав води і попрямував додому.

Із-за яблуневих садів поволі сходив сріблястий молодик. Медвяно пахло буйне шумовиння весняного цвіту.

На подвір'ї не було нікого. Тітка Ганна ще не повернулася з магазину. Отже, гостя, мабуть, зустрів сам Онуфрій Іванович. Він, видно, поспішно кинувся йому назустріч, бо зім'яте ліжко на веранді не застелене, а ковдра сповзла на підлогу.

Ставлячи в кухні відро на ослін, Юрко ненавмисне брязнув дужкою, На той брязкіт відчинилися двері з кімнати, і на порозі виріс Онуфрій Іванович, немолодий, лисий, з обвислими щоками, зарослими сивуватою щетиною. Огрядний живіт, обтягнутий сірою сорочкою навипуск, перевисав через вузенький чорний ремінь.

Господар насторожено глянув на Юрка і щільно причинив за собою двері.

— Тьоті Ганни ще не було? — запитав, нишпорячи поглядом по кухні.

— Ні, не було, — відповів Юрко і додав: — Мені здалося, що на подвір'я до нас зайшов якийсь чоловік…

В маленьких очах Онуфрія Івановича, що сторожко виглядали з-під острішкуватих брів, майнув переляк. Але голос прозвучав твердо.

— Чоловік?.. То, мабуть, тобі здалося, бо ніякого чоловіка я не бачив. Може, до сусідів хто завітав, а ти здалеку не розгледів?..

«Дивно, — подумав хлопець. — Я не міг помилитись. Той незнайомець заходив саме до нас, а не до сусідів».

— Ти ось що, Юрко, — промовив перегодя Онуфрій Іванович, — збігай до ларка — купи мені цигарок… Усі якраз вийшли.

Він поспішно засунув товсту руку в кишеню пом'ятого галіфе і витягнув кілька монет.