Розділ «Частина друга СКАРБ»

— Тим більше. Не кидати ж державне майно! — зауважив Хвостенко і переможно глянув на Сергія. — А ти, капітане, як думаєш?

— Владику, Сергій має рацію, — сказав Юрко спокійно, хоча визивний тон Хвостенка почав його дратувати. — При нагоді про човен сповістимо на водну станцію, тягнути його за собою хтозна-скільки ми не можемо. Тож залишимо його тут. Всі згодні?

— Згодні! Згодні!

— Ну, тоді рушаймо!

ГОЛОД

Вітру не було. Парус довелося згорнути і йти на веслах. Марті доручили кермо, а хлопці гребли по черзі.

На Сергієві вудочки нічого не бралося. Чи то після грози риба не оговталася? Але не клювало — і край! Прозорі волосіні понатягувалися, як струни, червоні поплавки ліниво погойдувалися на хвилях, збитих човном, однак жоден з них ні разу не пірнув під воду, навіть не ворухнувся.

— Хвалько! — бурчав Хвостенко. — Твоєю обіцянкою ситий не станеш…

— Помовч! — відмахувався Сергій і люто блискав чорними очима.

Хвостенко замовкав, але ненадовго. Чим вище підбивалося сонце, тим більше хотілося їсти, і він починав знову розпікати Сергія.

— Ну, де ж твоя риба? Хоча б на сміх спіймав якого-небудь пічкура або худющу чехоню!

Сергій мовчки витягав вудочку, плював на черв'яка і знову кидав. Він то піднімав поплавок, то опускав, замінював гачки. Та марно: риба не ловилася…

До берега теж було далеко. Човни не стрічалися. Тільки на видноколі пропливали біло-голубі кораблі.

— Хай йому чорт! — сплюнув Хвостенко, — передаючи Юркові весла. — До вечора ми й ноги повідкидаємо. Краще б було повертати додому. Уже й пообідали б…

— Коли б пощастило, то і тут були б теж з обідом, — буркнув Сергій.

— Гм, занадто ти високої думки про себе! Верблюд!

— Хто верблюд? Я? — спалахнув Сергій. Та я тобі за такі слова!..

— Що — битимеш? Руки короткі! — І Хвостенко стиснув кулаки.

Юрко перестав гребти.

— Годі вам! Зчепилися, як півні.