Розділ без назви (1)

Цирулик сказав правду. Iцик умер ще того самого дня, не прийшовши i хвилю до пам'ятi. Герман не плакав на його похоронах, його тiло все ще дрижало зо страху вiд тої ночi, страх витискав всяке друге чуття. Вiн ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опiку над Iцковим маєтком, щоб нiби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що дiється з тим маєтком. Аж коли громада упiмнулася о те дiло, - орендар показав якiсь рахунки, якiсь Iцковi квити, - хату i огород Iцкiв спродано, а по сплаченнi довгiв лишилося для Германа 92 гульдени, котрi орендар вiддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, пiшов в свiт щастя шукати, - i тота сума була першою пiдвалиною його мiльйонiв.

Так закiнчилося для Германа супокiйне сiльське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславi, вiн, практичний, дiловий чоловiк, небагато ваги прив'язував до наслiдкiв, якi лишило тото життя в його душi. Вiн навiть силувався глядiти на нього згiрдно, звисока, шукав в головi насмiшливих слiв для його охарактеризування, але мимо того його думка разе раз вертала до тих свiтлих хвиль, i, не знати чому, йому все ставало легше на серцi, коли згадував губицьке життя. Вiн не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперiшнє життя серед достатку i розкошi зовсiм не лiпше вiд тамтого, коли навiть не поганше. Вiн сам не знав, чому кождий раз при думцi о Iцку i Губичах йому робиться якось так на душi, як тому, хто, блудячи в густiм, темнiм лiсi, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонячним свiтлом, заповнену теплом i иахощами цвiтiв. Вiн почав думати про дальше своє життя пiд вагою того враження, i йому бачилося, що ось вiн знов запускається в темний лiс, в котрiм йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цiлi - хто його знає! Йому становилось чимраз тяжче, тiснiше, якось душно i лячно. Помимо сонячного жару, йому пробiг мороз поза плечима.

Вiн пiшов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до котрого при тiм не мав нi вмiлостi, нi охоти. Кiлька день вiн жив яко-тако на одержанi грошi, але коли побачив, що грошi минаються, i подумав, що опiсля вiн зiстане зовсiм без нiчого, голий i голоден, перелякся дуже i завзявся - радше тут згибати, а не кивати бiльше тих грошей. Розумiється, з того завзяття також не було б нiчого вийшло, коли б не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрiм вiн ночував, зiйшлися одного вечора якiсь чорнi, страшнi люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесiдують мiж собою по-жидiвськи, пiдiйшов ближче i став слухати. Се були самi молодi, 18 - 20-лiтнi парубки, котрi завтра вибиралися до Борислава "л и б а т й" кип'ячку. Герман довго слухав їх бесiди про те "либання", але не знав, що воно таке. Вiн запитався одного з них, котрий вiдповiв йому, випиваючи душком склянку пива:

- Ну, а що? Хiба ти не знаєш, що в Бориславi на всiх водах i багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся кiнський хвiст, згонится ним поверх води, то тота ропа набираєся на волосiнь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся "либати".

- Ну, i де ж дiваєся тоту ропу? - спитав зацiкавлений Герман.

- Носится сюда, до Дрогобича, ту є такi, що куплят.

- А добре платят?

- Чому нi! За коновку п'ять шiсток. Ну, а як добре звиватися, то за день двi коновки назбирає. Тiльки ось носити бiда!..

Герман почав роздумувати над тою бесiдою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж i йому не взятися до неї? Вiн рiшився таки завтра iти з либаками до Борислава, i коли сказав їм о тiм, вони тiшилися, - тiльки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб "обiлляти" свiй новий стан.

Вiдтепер почалося для нього нове життя, зовсiм вiдмiнне вiд губицького. Воно дiлилося на два головнi мiсця:

Борислав i Дрогобич. Хоть дорога неблизька - либаки мусили кождої доби отiпатитамi вiдтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожнiми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вдався Германовi в тямку. Вiн живо нагадує ще тепер той холодний iюранок майовий, коли враз iз п'ятьма другими либаками iшов стежкою поперек пiль до Борислава. Вони iшли через Тептюж, лишаючи Губиц збоку. Сонце сходило над Дрогобичем i облило кровавим свiтлом ратуш, костел i церков святої Тройцi. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змiя, Тисьмениця i шваркотiла в вiддалi по камiннi. Дуби в Тептюжi iно що зачинали розвиватися, зато сподом лiщина шевелiла вже своїм широким темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, - хто молитву, а хто i так собi дещо спiває. У кождого при боцi торба з хлiбом i цибулею, - се його цiлоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, - передними поле зелене, свiже, далi лука, замаєна цвiтами, знов горбок, через котрий гадиною звивається стежка, - i ось бориславська кiтлина. Не доходячи самого села, вони розiйшлися по луках, по мочарах, кождий вишукав собi мiсце, i стали до роботи.

Бориславська кiтлина виглядала тодi ще зовсiм не так, як тепер. Бiдне пiдгiрське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинкiв по пiднiжжi Дiлу понад потоком. На пригiрках вiд Банi i Тустанович були поля господарськi, а нижче - луки i мочари. Але при всiм тiм земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли снiги i зм'якла глина, чути було виразно якiсь рухи в землi, щось немов тихий вiддих, немов пульсування гарячої кровi в глибоких, невидимых жилах. Помiж народ ходили слухи, що на тiм мiсцi, де стоїть Борислав, були давнiми часами великi братобiйчi вiйни, що тут поховано багато люду, невинно побитого, i що трупи щороку силуються встати на свiт i силуватися будуть доти, доки не прийде їх час. А тодi вони проломлять землю, розвалять весь Борислав i пiдуть в свiт воювати. Не знали бiднi бориславцi, говорячи собi зимовими вечорами сесю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна пiдземна потвора небавцi вже прорве земну опону, розвалить їх бiдне, сумирне село i зруйнує дотла їх i їх дiтей! А тим менше знали i гадали вони, що тота потвора - то зовсiм не трупи давнiх рицарiв, а тота гидка, чорна, воняча ропа, котра тепер випалювала їм сiножатi, а швидко мала розiйтися по всiм свiтi прочищеною нафтою на зиск панам та жидам, а їм на горе та на втрату!

Герман все ще думав про перший день своєї нової роботи. I чим довше думав, чим виразнiше ставала йому перед очима кожда подрiбнiсть того дня, тим тяжче i сумнiше робилося йому. Се був такий самий хороший, теплий, погiдний день! Саме в такий день, перед 20 лiтами, перший раз обхватив його удушливий нафтовий сопух i швидко погасив перед ним i сонце, i денну яснiсть, прогнав з-перед нього запах цвiтiв, заглушив спiви пташкiв, перемiнив його в якусь тяжку глинисту масу, що котиться далi горою, давлячи i гнетучи все, - оживлену тiльки жадобою грошей, зиску, багатства! 20 лiт минуло вiд того першого дня, а удушливий нафтовий сопух все ще не розсiявся, все ще обвиває його немов густою паморокою, здавлює йому груди, глушить i убиває хорошi, людськi пориви серця!

- Ох, на волю, на волю з тої поганої тюрми! - прошептав вiн без свiдома, сам ще не знаючи, що се за тюрма i чи можна з неї видобутися на волю.

А споминки йдуть безпереривним рядом, насувають йому образи минулих лiт, не питаючи, чи радiсть по них остає в серцi, чи жаль i горе. Його заробок вiдразу пiшов добре. З невидимих джерел пiдходила кип'ячка ненастанно i спливала блискучими перстенями на поверхнiсть каламутної води. Герман, либаючи цiлими годинами, дивувався, що се за сила пре наверх той жовтавий острий плин i де є його джерело. Вiн думав собi, що якби добувся до самого джерела, то тодi аж мiг би розбагатiти. Але його товаришi балакали частенько, що се тiльки земля "потиться", що джерела нiякого Герман не добуде, бо його i зовсiм нема, а щодо збагачення, то може ще добрий час заждати. Герман не любив тих насмiшок i покинув говорити, а далi i думати про нафтовi джерела.

Тим часом, i не добуваючися до джерел, вiн умiв тягнути зиск з того, що було. Недовго двигав вiн кип'ячку на коромислi до Дрогобича i швидко побачив, що воно погана рiч. Але у нього були грошi, - пощо йому мучитися, коли мож i самому собi полегшити, i ще вiд других скористати. Ось вiн, змовившися з другими либаками, купив за свої грошi коня i вiзок, щоб возити кип'ячку до Дрогобича. Этого вийшла потрiйна користь для нього. Раз то, що не потребував щодня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо мiг возити їх, та и то що другий день, - тим самим i часу менше тратив, i мiг бiльше улибатн, - а ще i другi либаки давали йому для перевозу i продажi свою кип'ячку, а за кождих п'ять коновок їх кип'ячки додавали шосту для нього. Кiнь не потребував також багато, бо за коновку смаровила, котрого самим нiколи було налибатн, селяни давали Германов} сiна i ще не боронили йому поставити коня з вiзком через вiльний час пiд своєю шопою.

Так воно iшло кiлька лiт, а за той час Германiв каппал не тiльки не розтратився, а при його зручностi i хитростi майже взатроє вирiс. Вiн за той час жив дуже нужденно i ощадно: не пив нiчого, окрiм води, їв мало i плохо, i для того i сила його, при нездоровiм воздусi серед багна, почала упадати. Але Герман не дбав на те. Жадоба грошей чимраз сильнiше опановувала його, чимраз частiше вiн думав над тим, яким би тут способом розбагатiти. Зимою вiн сидiв в Дрогобичi, - звичайно у того-таки жида, що лiтом купував у нього надибану кип'ячку. Се був нестарий ще, сухий, поганий жид. Вiн торгував маззю, мотуззям, залiззям i всякою всячиною, яка потрiбна для селян. Герман, прибуваючи у нього зимою, помагав йому не раз торгувати, при чiм багато йому придалася давня його онучкарська-вправа. Жид звичайно зазначував цiну за всякий товар, здаючи Германовi до розпродажi, а що йому удалося взяти звиш тої цiни - се його. Розумiється, що Герман не був з тих людей, котрi для якоїсь там чесностi готовi самi собi шкоду робити. Вiн шахрував купуючих i дер з них що мiг, а коли не раз деякий селянин зачав сваритися або проклинати, вiн, смiючись, витручував його за дверi. Таким способом Герман дороблявся. Про його грошi не знав пiхто, i всi уважали його простим наемником. У свого господаря вiн повнив зимою всяку службу i немало не раз натерпiвся вiд його жiнки i вiд других жидiв всiлякої сварки, а то i биття. Однако вiн хилився перед ними i таїв у собi злiсть.

Само собою розумiється, що таке життя йому швидко збридло i що вiн ждав весни, як спасенiя душi. Навеснi отвирався для нього свобiднiший свiт, а життя в Бориславi, хоть нужденне i невигiдне, все-таки якось швидше i веселiше збiгало серед смiху i жартiв других либакiв. Але не того бажав Герман. Вiн пiзнав цiну грошей в нуждi, пiзнав, що без них жити плохо, що вони однi можуть вибавити його вiд тої нужди, поганi i унижения, якi так часто мусить тепер терпiти. Поволi в його душi розгорялася стрiнiша, гаряча, слiпа жадоба грошей, заглушувала всякi другi чуття, закривала перед його очима всi завади i манила його тiльки одною метою - багатством. Вiн з тривогою берiг свої грошi, заощадженi в днях недостатку з Iцкового промислу, рахував їх щотижня, ховав як найдорожчу надiю i не проговорився о них нi перед одним товаришем, боячися, щоб вони не всилували його як-небудь пропустити їх. Але вiн знав, що грiш, лежачи, не росте, д^я того обзирався пильно довкола, ловив всякi слухи, розпитував незначно про кориснi гешефти. Гешефт незадовго лучився. Ряд почав будувати в Дрогобичi депо вiйськове i шукав пiдрядчикiв на рiзнi будiвничi матерiали. Часи були бiднi, пiдрядчикiв зголошувалося не багато, а ряд, хотячи приспiшити дiло, поставив легкi i кориснi вимiнки. Того тiльки треба було Германовi. Вiн нанявся достарчувати дерева i вапна, але його власних грошей на те далеко недоставало. Вiн крутився, мучився, кидався сюди-туди, але надармо. Посторонньої помочi годi було надiятись, i Германовi недалеко було до того, [щоб] стратити все дочиста та iти знов дибати кип'ячку до Борислава. Несподiвана, хоть i не зовсiм для нього щаслива приключка вирятувала його тим разом.

Жид, у котрого пробував Герман кiлька лiт, дiзнавшись, що його слуга, простий либак, взявся рядовi достарчувати матерiалiв до будiвлi, зразу ухам своїм не повiрив, вiдтак розсмiявся, вкiнцi, видячи, що Герман не на жарт таки заходиться коло роботи (i кавцiї кiлькасот гульденiв зложив, i дерева та вапна довозить), розлютився дуже на нього, чому йому того не сказав вперед, чого не пiшов з ним на спiлку i т. д.; а коли вкiнець Гермап зачав просити у нього позички кiлькохсот гульденiв, гнiв його дiйшов до того, що не тiльки вiдмовив грошей, але ще, вилаявши молодого спекулянта, вигнав зi своєї хати.

- Марш, забирайся! - кричав розлючений жид. - Хто знає, вiдки ти грошi взяв! Може, то крадене, ще менi бiда буде! Рушай, най тя на очi не виджу!