Розділ «ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ»

— Що то у вас у руці?

Лише тепер я згадав про гранату. Згадав і здригнувся.

— Киньте! Вона вам уже не потрібна.

— Не можу… Вона без запобіжника…

Дехто з військових одразу ж одступив подалі од мене.

— Навіщо ви його висмикнули?

— Це не я… Це капітан…

— Де ваш капітан?

— Застрелився…

Військові затихли. А той, із біноклем, обернувшись, наказав:

— Лейтенанте, заберіть гранату! І відправте його негайно в санбат!

До мене підскочив лейтенант, майже мій одноліток. Юне обличчя його світилося готовністю виконати будь–яку команду свого командира.

— Одійдіть лиш подалі!

Лейтенант пропустив мене уперед: стеріг, певно, мою руку з гранатою.

За неглибокою балкою, де я повзав по росі, була ще одна балка. Набагато глибша, з крутими, порізаними стінами. Ми зупинилися над нею, і лейтенант скомандував:

— Дайте гранату сюди!

Я простягнув йому руку. Він щосили притиснув блискучий циліндрик і, враз збліднувши, сказав майже пошепки:

— Пускайте…

Я спробував розвести пальці, але вони не слухалися. Вони прикипіли до гранати, і як я не напружувався, нічого не міг із ними поробити.

— Не можу! — сказав я з відчаєм: мені здавалося, що граната прикипіла до мене навіки.