Розділ «ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ»

Натомість хотілося спати. Жодна постіль не здавалася іще такою м'якою, як оця розігріта рілля!

Але я не смів навіть заснути. Не смів, не мав права, не міг! У лівій долоні моїй, під онімілими пальцями ворушилася граната. Вона аж розбухала, аж важчала, дозріваючи неминучим вибухом. Металевий циліндрик запалу невідступно і хижо стежив за мною, аби при найменшій нагоді випорснути з–під пальців, висмикнути дужку, спустити бойок, і я відчував, що він рано чи пізно, а таки діждеться свого, бо що таке мої пальці супроти металу!

Іноді мною оволодівало бажання розмахнутися і пожбурити її подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, хай стане страхітливим сном, що гнітив мене протягом дня. Але щось було сильніше од того бажання, і я уже знав, що нестиму її до кінця.

Я здригнувся. Я, здається, заснув. Незчувся і сам, як склепив повіки і провалився у сон… Граната!

Ще не глянувши, відчув під ослаблими пальцями виповзаючу дужку. Вона вивільнювалася потихеньку й обережно, вона завмирала щоразу, як я ворушився. Я стиснув руку з такою силою, що, здається, аж чвиркнула з–під нігтів кров, і якусь мить лежав, боячись дихнути. Лише гупало серце, підкидаючи руку, що стискала гранату.

Врешті зважився глянути. Глянув іздалеку, не наважуючись піднести гранату до очей, наче від того, що вона вибухне у мене на грудях, а не біля обличчя, могло щось змінитися. Циліндрик помітно висунувся, але дужка, прихоплена двома крайніми пальцями, ще трималася.

Обережно піднімаю руку і, повернувши гранату запалом донизу, вдавлюю його щосили у груди. Він не подається, він опирається, та я давлю і давлю — і відчуваю нарешті, як дужка починає повзти попід пальцями. Повільно, міліметр за міліметром, але все ж таки одповзати назад…

Чоло моє аж змокріло од поту. Мене знову починає мучити спрага. Наче оті нужденні краплини висушили мене до кінця. Знову оживає поранена рука, вона горить суцільною жариною.

Із стогоном зводжуся. Хоча — це навіть не стогін, стогнати я вже не здатен, — якийсь хрип виривається з моїх наболілих грудей.

Бреду, заплутуючись, видираючись і знову заплутуючись у густій, як джунглі, пшениці.

Чи є що на світі, окрім пшениці?

Не пам'ятаю, скільки пройшов за ту ніч. Може, кружляв по колу, як загнаний кінь, а може, просто топтався на місці, бо коли стало світати, я все ще борсався у пшениці. Не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину, бо тоді — знав — уже більше не встану. Одразу ж засну, і граната, яка тільки на це і чекає, випорсне з ослаблої долоні…

Чудо сталося лише тоді, як на сході виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумів, що ж, власне, сталося, — відчув раптом, що мені стало легше йти.

Пшениця лишилася позаду. Її наче обтяло гігантським ножем, вона зупинилася перед неширокою балкою, засіяною конюшиною. Конюшина зеленіла, волого й свіжо, а далі, там, де балка опустилася донизу, сизіла од густої роси. З останніх сил, задихаючись, все ще не ймучи віри, що то роса, я важко побіг. Упав на коліна, занурився обличчям, і на мене враз бризнуло вологою, і я аж застогнав од неймовірної насолоди. Я повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, я хапав її, спивав, злизував, полоскав потріскані губи, поки весь став мокрий як хлющ. Боявся, що ось сонце підніметься вище і сп'є всю росу.

Нарешті я звівся. І щойно одірвав жадібний погляд од вологої конюшини, як одразу ж побачив групу військових. Стояли по той бік балки і мовчки дивилися на мене.

Мене так і штовхнуло в груди. І хоч одразу ж розгледів, що то не німці — свої, все ж заціпенів посеред конюшини.

В того, що стояв попереду, висів через шию бінокль. Гострі очі підозріло дивилися на мене, вони обмацували на мені кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моїй забинтованій руці, і погляд пом'якшав.

— Хто ви?

Я назвав свою частину: в мене знову прорізався голос, хоч говорити було боляче й важко.

Почувши назву: «Садківці», військові заворушилися, загомоніли. Один із них поспіхом поліз до планшета, дістав і розгорнув карту, а той, що з біноклем, все ще дивився на мене.