Розділ «НА УКРАЇНІ 1919 ПЕРЕГОВОРИ Й ВІЙНА З РОСІЙСЬКОЮ ДОБРОВОЛЬЧОЮ АРМІЄЮ»

І через те ми бачимо, що справа з воєн-комісарами — це справа ризиковна, справа, що може дати при нормальному стані річей лише зниження боєвих вислідів і тому за нормальний засіб її вважати не можна, та й у моментах хороби організмів треба віднести її до сильно діючих засобів, які, як відомо, можуть дати діяметрально протилежні наслідки: "або — або".

Прі порушенні боєздатности організму, з тих чи інших причин, — перше, чого треба хопитися — це або зміни в Верховному Командуванні, або навіть і ширші зміни в командах уже самих військових організмів, як це, скажемо, зробив Жофр по боях на границі.

Одначе раз командування не справляється з своїм завданням, або з тих чи' інших причин тратить авторитет, діло уряду — не дати гангрені затруїти цілий організм і завчасу цьому запобігти. По словам австрійського правильника: "у згоді та правильній праці всіх лежить сила; змагання одинцем, навіть повні жертв, не приносять рішучого успіху"; в часі революції, коли часто-густо малоавторитетність командування не є вислідом браку порядку чисто фахового чи морального, а межує вже з моментами політичними, доцільно підсилити авторитет командування тактовним співробітництвом її з популярними політичними провідниками та їх агентами на місцях — воєнними комісарами.

Але справа незвичайно ускладнюється в горожанській війні; тут, звичайно, стає неординарним і навпаки: трансформація йде назад. Завданням урядових кол буде перейти як можна скорше від командирів-дилетантів до фахових, а в такому випадку буде дуже тяжко обійтися, бодай на початку, без інституту воєнних комісарів, але й за цим повинна відчуватися явна тенденція — якнайскорше перейти до нормального стану річей, до єдиноначальности.

Війну, цю велику й страшну драму, успішно роблять тільки люди з повним авторитетом і міццю.

Отже на присутність в армії інституту "воєн-комів" треба дивитися як на лихо, якого, на жаль, іноді годі уникнути.

Ті чи інші наслідки цілком залежатимуть від ступня інтеліґентности самих воєн-комів, їх саможертви, здібности імпонувати військові своєю моральною силою.

В споминах "Переговори з добровольцями" я змалював ту стратегічно-політичну ситуацію, при якій відбувся "похід на Київ" військ Директорії, — тепер треба домалювати цю ситуацію, щоб висвітлити, наскільки ці зовнішні моменти, що панували тоді на Балтійсько-чорноморському пляцдармі, впливали й на формування армійського організму.

Армія Директорії вже з початком квітня була близька до повної гангрени: з 300-тисячного колективу вона обернулася вже в невеличкі частини, що нагадували швидче переїзжі готелі, ніж боєві організації, бо вони що-раз відвідувалися іншими "гістьми", єдина мета яких була… здобути грошей на зброю, одяг, узуття, щоб потім з відповідними приписами вирядитися "на повстання". Ті, хто тоді мав змогу робити спостереження, певно не раз бачив "тріюмфальний" виряд отамана XX на партизанщину: купка верхівців у старо-козацьких убраннях, а далі вози, вози…, а на них майно, майно та кілька козаків…

Діячів-лідерів, що змоглиб і отаманщину поставити на службу нації, було обмаль; а здатних доглянути в захмареному політичному горизонті далекосяглі перспективи та в імя їх піти чи на демагогію, як Наполеон, чи, навпаки, ставши в явну опозицію до більшости, змусити її стати на реальний шлях, і зовсім не було.

А тут, як на гріх, до двох ворогів, з якими з листопада Директорія була в офіційній війні, насувався третій, що мав за собою ще й тристалітню традицію панівника. Трудно думати, що який-небудь інший військовий утвір ніж український, змігби був у тих обставинах не самоліквідуватися.

Зі споминів В. Кедровського бачимо, як тяжко було йому посунути справу з усталенням державної інспектури та що тільки спроба державного перевороту отамана Оскілка спричинилася до того, що дотогочасну "Інспекцію по національно-культурно-політичних справах" 16. травня 1919. року переіменовано в "Державну Інспектуру".

Дослідників діяльности державної інспектури мусить передовсім цікавити, наскільки саме "Положення про державну інспектуру" відповідало вимогам часу.

І ось розглядаючи ці двадцять параграфів "Положення", ми бачимо, що всі вони бють на нелад в армії, на політичну нестійкість командного складу, брак дисципліни, потребу піднесення боєздатности армії та очищення її від злочинних елементів, замовчуючи головне лихо. А чейже треба було вже тоді усвідомитися, що все те, що робилося в армії, було тільки наслідком загальних обставин, а головним чином того безладдя, що робилося в запіллі армії.

Читаючи спомини Кедровського та й інших, ми бачимо, що військовиків втягали раз-у-раз до всяких політичних авантур, і робили це дуже відповідальні політичні особи. Я цьому охоче вірю, бо й мене нераз ангажовано… Повстає також питання, чому така назва "Державна Інспектура", коли її компетенція привязувалася лише до Армії? Крім того згадане "Положення" вимагало від кандидатів на інспекторів високих моральних та інтелектуальних прикмет, а рівнож і ґрунтовної знайомости з суттю військового діла. Здобуття ж таких кадрів, яких вимагав закон на ролі державних інспекторів, у тім часі було нездійснимою фантазією. А колиб відповідні кадри і знайшлись, то булоб далеко краще в інтересах справи просто призначити їх на командні посади, а бувших командантів підпорядкувати їм, як технічних дорадників.

Як-би не особиста здібність, надзвичайна, рідко спостерігана кипуча енергія, сміливість плисти проти води самого Головного Державного Інспектора, отамана В. Кедровського — інститут державної інспектури спричинив-би ще більшу шкоду, бо текст "Положення" в усякому разі не відійшов від знаменитого наказу ч. 1 за російської революції 1917 р. Одначе незабаром після вступу отамана В. Кедровського на посаду Головного Інспектора появляється його "Інструкція державним інспекторам Армії Української Народньої Республики", — документ дуже важливий, який показує, що попередній закон уже встиг наробити шкоди. Ця інструкція переводить державних інспекторів із ролі "державців" на ролю політичних аґентів уряду при командирі частини.[35]

Це була інструкція, з якою міг уже командир, що себе поважав, погодитися працювати та творити нові організми, коли б не було вище згаданої основної хиби, а саме, що державна інспектура була встановлена лише для фронту, отже й надалі те, що творилося одною рукою, другою руйнувалося. Ця основна хиба (Ахіллесова пята інспектури) й надала характеристичного кольору всій добі, в якій державна інспектура була чинною. На жаль, ця основна хиба пройшла, так-би мовити, повз головного ініціятора всієї справи. Я основую цей висновок на записках самого отамана В. Кедровського (америк. "Свобода", 1919 р., розділ 39-й споминів). Він докладно спиняється на ситуації, аналізує стан речей, критикує "анемічну" установу "Культурно-політичної інспектури", а вкінці приводить нас до такої формули: "Для того, щоби остаточно поставити армію на належну височінь, щоб вивести її командний склад із політичної боротьби і щоби змусити навіть своїх ворогів-фахівців працювати чесно, я вважаю конче потрібним негайно утворити інститут комісарів з певно зазначеними їх правами, обовязками і відповідальністю. Цей інститут комісарів мусить цілковито замінити інспекцію по культурно-національних справах армії, через що збільшення асиґновок на армію він не викличе". Тут є або небажання бачити справу такою, якою вона фактично була, або ховається сміливий плян: опанувати ситуацію в армії для повернення потім баґнетів проти запілля, чому одначе ні сили, ні обставини не сприяли. Ще раз констатуємо, що обставини 1919. р. вимагали саме такої державної інспектури, в якій інститут воєнних комісарів був-би окремою автономною секцією, але на таке "гаракірі" провідники революційної демократії не зважилися.

Не буду спинятися над тим, як новий урядовий апарат розпочав свою працю, як він змагався опанувати ситуацію в армії, та оповідати про те, де він мав успіх, а де його спіткали невдачі. Читачі про все це довідаються з численних уже й тепер споминів, із яких найцікавіші спомини отамана В. Кедровського. Не маю підстав допускати навмисну однобічність у оцінці опису подій, у центрі яких довелося стояти авторові, бо вважаю його за людину здатну до самокритики.

Я сам не раз бачився з от. В. Кедровським і мушу сказати, що мене просто вражала його самостійність у поставі й характерність. Відчувалося завжди, що людина готова за приняте рішення взяти на себе й відповідальність, а не зникнути десь при нагоді в політичній темряві. Був я свідком, коли він не завагався спинити демагогію останнього ґатунку дуже впливової у нас тоді особи, але повторяю сказане попереду: на великий чин потрібний і відповідний ресурс, а його не було. Тому далі певних позитивних впливів на наші центральні апарати, та деяких "перемог" над "фахівцями" з боку панів невдачників-інспекторів справа не пішла.

Отож під силою обставин, головно тому, що джерелом усіх авантур у війську було безладдя в запіллі, з державною інспектурою сталося те саме, що й із усіма іншими починаннями тої доби, доби гарних намірів, доби послідовного фантазування — на тлі божевільного танку демонічних сил — розбурханої народної стихії. У спогадах от. Ю. Тютюнника, там, де він описує ситуацію перед початком зимового походу 1919/20. р., саме в тому місці, де автор торкається подій, що попереджували похід, наводиться знаменний факт, а саме: коли армія була в агонії, а центральні урядові установи в безпосередній небезпеці від ворога, тоді видано наказ державним інспекторам стати до зброї, аби оружно боронити уряд. І що-ж? Лише трьох із усіх аґентів інспектури почуло, що такий наказ був виданий. Чи не красномовний це факт? Тому все позитивне, що дала державна інспектура, треба віднести більше до чинности самого Головного Інспектора й до тих його співробітників, інспекторів-патріотів, людей діла, такту, чину, яких була жменька, і всі зусилля яких розбивалися об деструктивні впливи з запілля та слабий та невідповідний особистий склад інспектури.