Розділ «НА УКРАЇНІ 1919 ПЕРЕГОВОРИ Й ВІЙНА З РОСІЙСЬКОЮ ДОБРОВОЛЬЧОЮ АРМІЄЮ»

ЧАСТИНА ІІ

На чолі Запорожців в 1919 р. у боротьби з денікінцямі

(8.ІХ.—4.ХІІ. 1919.)

Розділ І

Призначення в Запорізьку групу. Державна інспектура

Інститут воєнних комісарів з огляду чистої теорії.

Ситуація, при якій уряд вводить закон; пізніші корективи. Інспектура при чинности. Висновки.

Призначення мене "на Запоріжжя" не було для мене несподіванкою. Мої приятелі, що були в курсі справ армійських верхів, про це мене вчас інформували. Знав я також і те, що одночасно поставлено мою кандидатуру й на командуючого наддніпрянською армією, але, через опір С. В. Петлюри — Головного Отамана армії, вона тимчасом була знята з черги: він ніяк не міг забути мені "Ходорівської конференції".

Власне кажучи, я й сам не поспішав. Хотілося на групі, яка вже випробовала себе в революційній боротьбі, перевірити всі нові тактичні засоби, які завдяки властивостям озброєння, скомплікованости моральних моментів у військових організмах та ще більше в масах, що на той час відогравали поважну ролю на хід військових подій, мали свої особливости. Як відомо, денікінці відкинули наші заходи в справі уложення з ними військової конвенції, якою малося на меті спільне протиставлення червоній навалі. В звязку з цим моральний момент у військах ще більш ускладнився, бо певна категорія старшин не могла ще собі уявити боротьбу з "білими"; почуваючи себе пониженими обовязком, взятим на себе перед урядом, де-хто з цих старшин скінчив дезерцією у ворожі табори.

Як певна реакція на згадані події, збільшилася роля "інспектури", яку далеко не всі частини зносили спокійно. До частин-опозиціонерів зачисляли себе й Запорожці.

Опанувати всі ці моменти, щоб потім відповідно кермувати довіреними мені військовими організмами — й було те, що, помимо всіх інших мотивів характеру національного, зрозумілих і без підкреслення, — мене особливо цікавило, як військового техніка.

Перед самим моїм відїздом на театр воєнних подій — я був із службовою візітою у першого генерал-кватирмайстра армії, генерала Курмановича, щоб порозумітися з ним у річевих технічних питаннях та взагалі поінформуватися про майбутню чинність моєї військової групи.

З розмови виявилося, що група мала спинити наступ денікінців на вапнярсько-одеському напрямку, а потім опанувати ситуацію на цьому напрямку, вирвати з ворожих рук оперативну ініціятиву.

Зорієнтувавшися в обставинах, я просив генерал-кватирмайстра доповісти Нач. Штабу ген. Юнакову моє бажання, щоб Запорізька група була ужита по можливости як "військовий таран", що відогравав би на ріжних напрямках ролю пробоєвої частини — без сумніву коли б цьому не заважали наші комунікаційні засоби. Моя пропозиція виходила з тої засади, що у воєнних комбінаціях того часу, коли військові організми мали скорше імпровізований характер, принцип часткової перемоги набував більших перспектив.

З відомостей технічного порядку, які я тут одержав, було для мене важливим довідатись, що відсутність 7-ої Запорізької дивізії буде заступлена дивізією полк. Удовиченка, а потім також не без користи була для мене й інформація, що противною стороною командує генерал-ляйтнант генштабу Розеншільд-Паулін, якого я знав особисто.

Все відповідно до обставин — каже правило боротьби, — так і в справі організації армійських утворів: доцільність конструктивних метод остаточно апробує боєва дійсність, або взагалі чинне ужиття цих організмів.

І перед нашим "19-им роком" заводилося на сході в арміях інститути, подібні до наших державних інспекторів — були то військові комісари Тимчасового Уряду чи "воєн-коми" — в совітській армії. Ходить не про назву, а про надто тендітну річ — порушення принципу одної влади у війську, себто ходить про те, що поруч із командиром стає "око" уряду, очевидно з завданням контролі чинности командира, апробації його розпорядків у межах їх доцільности відповідно до політичних завдань влади.

Правда, справи стратегічно-тактичного порядку звичайно виключалися з компетенції агентів інспектури, але біда в тому, що в реальних обставинах відокремити якоюсь особливою межею, що, мовляв, це торкається боєвих операцій, а те ні — часто абсолютно неможливо.

Успіх боєвої операції сполучається непомітними нитками з багатьма попередніми чинами начальника у всіх інших ділянках його творчости, не кажемо вже про впливи його особисті, — який би ні був малий ранґою боєвий командир, а в бою він нагло виростає для своїх підлеглих в імпозантну величаву постать, що домінує над усіма й усім. Не дарма в німецькому боєвому статуті зазначалося: "Коли тобі тяжко (цеб-то воякові) — подивися на свого офіцера".

Отже не тяжко собі уявити — чи може бути мова про яку-будь, у повній мірі корисну працю командира у відношенні до його підлеглих, — коли над ним стоїть печатка недовірря уряду.