Розділ «НА УКРАЇНІ, 1917-1918»

Я кладу трубку й хочу відійти до начальника вязниці, але на зустріч мені гурт матросів. Даю їм перейти й зникаю. Сідаю знов в трамвай, досить щільно набитий публикою й їду до міста, думаючи по дорозі зібрати відомости. Ось ми вже в головній частині міста. Трамвай нагло зупиняють "товариші" — кавалеристи бригади полковника Ч. (брат його служив аж до самої смерти у нашій армії). Іде перегляд документів. Я маю самі "компромитуючі". Насовую на себе глибше шапку, підіймаю комір й вдаю з себе зовсім перевтомлену людину в півдрімоті. Щоб там не було, а рішаю витримати свою ролю до кінця. От і моя моя черга. Мене окликують — "Ваші документи"! Мовчу. Окликують ще раз. Нарешті, голос: "Та лишіть його! Бачите, зовсім втомлена людина! Мене залишають. (Хай читач не дивується. Тоді такі щасливі пригоди ще були можливі). Трамвай доходить щасливо аж на другий кінець міста. "Не факт, а істінноє проісшествіє", — як кажуть в Одесі.

Ніч в якійсь розбитій фабриці тягнулася дуже довго, хоч мене ніхто й не турбував, бо періферії міста ще не були втягнуті у вир подій. Тільки під ранок розлучився я зі своіми тяжкими думами, роблючи висновок, що в часи революції ліпше не мандрувати з місця на місце самотному. Думаю про Катеринослав і про всіх молодих і старших друзів. Крім того, про практичність в небезпечних хвилинах триматися найпевнішої військової частини. Над рано, — змучений до щенту й виснажений, — засипляю.

Прокидаюсь за білого дня. Знов іду в напрямку до міста, в надії здобутися на якийсь звязок, а через нього й на відомости про стан річей в Одесі. На околиці міста бачу поміж хатками дві особи у військовому убранні, але вже без всяких ознак їх ранги. По недосвідчености, вони думали в такий спосіб заховати своє "буржуйське" походження. Питаю, чи не знають, що діється в Одесі. Переглянувшись поміж себе, один з них з усмішкою відповів мені: "Та наші беруть гору!". Я удав, що розумію, хто це "наші", і в такому тоні розмова велась довший час. Я ясно уявив собі, що маю перед собою не злий тип "невтралістів", що рішили довіритися лише власним силам і спасали себе самотужки. Але все-ж їх було двох і, здається, один другому вірили. Поволі пізнали ми один другого й вони погодилися допомогти мені в моїх "розшуках" за інформаціями.

Зібрані відомости доводили, що влада в руках большевиків. Що українські частини або зовсім не виявляли опору або дуже слабий. Большевики запропонували козакам видати старшин, обіцяли їм за це повну волю. Але козаки передягнули старшин і вивели їх за місто. За себе я довідався, що все-ж на мій телефон із вязниці — Штаб нарешті, відгукнувся і вирішив вислати по мене авто. Але технічно це виконати було неможливо. Поміж рештками вояків ходила чутка, що мене піймали й кинули в "топку" кружляка "Алмаз", який був осередком одеської чрезвичайки.

Цілий той день ми вбирали інформації. Були вони одна від другої жахливіші. Переказували про страхіття, що робили матроси над Українцями. Корабельна "топка" (піч) вже не могла виконувати своїх обовязків "автодафе" й "контр-революціонерам" просто привязували камінюки до ніг і кидали у море. Пізніше, коли Німці увійшли до міста, я чув, що водолази не могли знести тих картин, які відкривала перед ними морська глибінь. Люде, як казкові істоти, творили на дні легіон мертвих.

Довго не розмірковуючи, вирішив я перебратися до Яс, де в той час був штаб Румунського фронту. Мої два знайомі погодились подорожувати зі мною. Я вибрав собі переправу через Дністер в Акермані, а потім просто через Кишинів до Яс.

Переправу через Дністер тримали місцеві рибалки, які за невисоку ціну перевозили втікачів партіями 8 — 10 люда. Дністер лише в де-яких місцях мав ледову покришку. В більшости-ж, як у нас кажуть, він був під "салом". Ми вже були під другим берегом, як почули кулеметну стрілянину. Наш стерничий зареагував на це й узяв трохи вище по воді, щоб висадити нас в утульному місці. Стрілів стало чути більше. Було чутно вибухи поодиноких бомб. На запитання довідалися, що то "лобузи" залізли до винного складу, хтось на підпитку запалив цигарку й увесь склад уявляє з себе суцільний казан палаючої смоли. Ми побігли до горальні. Найбуйніша фантазія не змалювала-б того видовища, що зявилося перед нашими очима. У вікнах горальні ще було видно постаті, повислі на залізних гратах.

Навколо стогоном стогнав натовп… Безпорадна влада була безсилою.

Подорож до Кишинева зробив я на звичайному сільському возі. Ми їхали в день до 60 верстов. Ночували переважно у пан-отців. По селах бачили нераз сільські сходи. Селяне імпонували солідністю й багацтвом. Кожний мав на собі гарний розлогий кожух та чорну смушкову шапку. Певне ми були не перші, що робили таку поспішну подорож з Одеси до Кишинева. Доказом цього були деякі уваги та іроничні посмішки.

Бесарабщина була під зарядом румунської військової сили й ми, порівнюючи, в цілком культурний спосіб добралися до Яс. Генерал Геруа прииняв мене, як старого свого бойового однополчанина. Я одверто зясував всю безвідрадність мого положення в Одесі. Скаржився на те, що військово-адміністративна галузь взагалі не була моїм фахом. Але куди тільки революційний хаос не може штовхнути людину! Ще раз поставив питання про допомогу Одесі фронтовими силами і ще раз переконався у тому, що всякий розрахунок на старі військові формації був зайвий. Вечером того-ж дня я відвідав і ген. Щербачова. Від нього я одержав пропозицію обняти посаду фронтового комісара, бо молодий і малодосвідчений прапорщик К. робив їм труднощі. Атмосфера поміж українським заступництвом і фронтовим командуванням була напружена настільки, що кожної хвилини міг повстати розрив. Я, навчений гірким досвідом, відмовився, а вирішив зайняти скромне назовні, але важне по суті, положення в ліквідаційній комісії, що мала завданням зберегти чисельне військове майно для будучої української армі.

3 прибуттям до Яс моя одисея закінчилася.

Щоб скласти повну картину всього пережитого мною, треба було-б додати щетисячі епізодів, які завжди супроводять більші події й які так добре відомі всім тим, що, подібно мені, примушені були пережити цю неспокійну добу.

Розділ VII

Перебування на румунському фронті. — Праця в комісіі по забезпеченню майбутньої української армії матеріяльною частиною. — Похід полк. Дроздовського на Дін

Румунський фронт був частиною західнього фронту, в якій процес українізації військових частин розвивався з меншим тертям й перешкодами, як з боку російських політичних партій, так і з боку командного начальства. Ступнево тут зорганізувалися й вищі національні військові апарати — ради дивізійні, корпусні, а пізніше й фронтова. До четвертого Універсалу не було й особливого тертя поміж вищою командою й фронтовою радою, але по цьому акті "офіцерський союз", — що займав до того позицію лояльної опозиції, займає явно-вороже становище. Ген. Кельчевський, полковник Дроздовський, — хоч самі із "малоросів", — стають душею єдинонеділимчеськой ідеольогії. На реальному питанні, — кому належить майно фронту, — почалися тертя й з румунською владою. Ген. Щербачов, що не симпатизував з IV. Універсалом, схилявся в бік інтересів Румунії й таким чином усталилася нова дисльокація сил, а тим самим повна ліквідація війська, як апарату боротьби. Надто молодий склад фронтової ради не сприяв успішному розвязанню конфліктів. Може з тих причин, наше політичне заступництво на той час в Румунії — д-р Галіп і інж. Є. Голіцинський — приділили до комісії, що мала відати поділом майна, ген. Колодія, а пізніше й мене.

Ген. Колодій був шляхетського роду, службовець добрих військових гарматних частин; в поступованні коректний і зрівноважений, він був корисний у праці. Роздумавшись, ми вирішили не втручатися в політичну сторону національної праці, а бути, так би мовити, технічними дорадниками Комісіі. Фронтовому командуванню моє українофільство не подобалося. В його руках були матеріяльні засоби й через те ми, тобто я і ген. Колодій, терпіли матеріяльно. Що до фронтової ради, то не була вона й сама багата й не могла нам допомагати. Жили ми кожний в свойому помешканню, а обідали й вечеряли разом. Було бідно, — але їли свій хліб поміж своїми людьми, які радо приймали нас у свойому товаристі. Тоді-ж я близько познайомився з д-ром Галіпом і п. Голіцинським та їх службовим персоналом. Жили вони в митрополичих палатах і були добре приняті в урядових колах.

Розклад всього російского фронту — від Балтики до Чорного моря — спричинився до зміни політичної орієнтації в Румунії, — партія Германофільска брала гору й, врешті, скінчилося тим, що Французи мусіли покинути Яси. Я сам був свідком того, як тяжко країна переживала крізу. Це прислужилося й тому, що організації Росіян, що продовжували додержуватися комбінацій, в яких головним моментом було опертя на "союзників", — мусіли шукати собі виходу. Такий вихід був вказаний полк. Дроздовським. Він був душею й організатором походу через Україну на Дін, з відкиненням потім своєї операційної лінії на Кавказ (роля Англіі). — Така була ідея авторів цього цікавого походу. Полк. Дроздовський був моїм субалтерним в учебній команді Лейб Гвардії Волинського полку. Були ми спільно з ним і в японській війні і кілька день перед походом я бачився з ним.

Говорили ми головно про українське питання. Всі його політичні прогнози виходили з так добре нам відомого становища "малороса". Мені було дивно, що Дроздовський — людина, без сумніву, небуденна, — в цьому питанню пішов старими стежками. Проте, на прощання, побажав йому щасливоі дороги. Можна ріжно підходити до Дроздовського, як до сина нашої нації, але треба віддати належне його мужности, безкорисности й впертости в переведенні раз повзятого пляну. Мені здається, що фізична хіба — короткозорість — та постава його вчителів, котрі були ворожо настроєні до нашого руху, привели його в табор наших ворогів.

Підчас мого перебування на румунському фронті, події на Україні приняли надто трагічний характер. Муравйов, також "детіще Одеси" (він всього пів року перед моїм прибуттям до школи старшин був там сотенним старшиною, а перед тим служив у поліції), — опанував Київ. Центральна Рада рештки своіх сил доручає ген. Присовському. Сама відступає на Житомир, де незабаром усталюється політичний контакт з німецьким війском. Прямим наслідком цього була стабілізація внутрішнього фронту, а пізніше і офензива українсько-німецьких військових сил на терени України.

Мав рацію Затонський, коли в своїх промовах до Галицьких Стрільців (зима 1919. р.) зазначив, що большевики воювали з Українцями не мілітарними засобами, бо дійсно в той час уся їх армія ледве переважала 100.000 чоловік. Їхніми засобами була пропаганда серед здезорієнтованих мас. Але ці засоби видалися непридатними для німецького вояка, для якого "фатерланд" був усе. Большевицька демагогія спасувала перед цим вояком і марш українських патріотів на свої землі був скорше полевою прогулькою, чим солідною військовою акцією.