Розділ «НА УКРАЇНІ, 1917-1918»

Жертви молили, просили — краще їх побити, ніж завдавати їм такого сорому, але натовп мав з цього лише потіху. Глум переходив всякі межі. Тут було все, — включно до биття по обличчю і піднесення вгору спідниці. Натовп панував. Не було вже певно сили, що могла-б спинити звірячі інстинкти темної маси, яку демагогічні гасла вивели на вулицю. Для мене стало ясно, що події в Одесі переходять у фазу панування вулиці, — найстрашніша стадія, реагувати на яку можна тільки фізичною силою.

Негайно я сполучився телеграфічно з фронтом, з генералом Геруа, що був тоді на посаді Начальника Штабу Румунського фронту й який, — це було мені відомо, — з генералом Щербачовим сприятливо ставились до нашого руху. Я просив його повідомити мене, на яку збройну силу, в разі потреби, я міг би рахувати. Генерал поздоровив мене і висловив радість з приводу мого призначення, але що до допомоги, то на це виглядів не було.

Вертаюсь й беру участь у зборах всіх старших начальників залоги міста Одеси. Бачу поміж присутніх багато знайомих облич. Старший серед них, генерал Алексєєв, висловлює мені добрі побажання в імени присутніх на нараді й задоволення з приводу мого повороту до округи. Вислуховую, дякую, шукаю чогось конкретного, щоб відповісти, але бракує слів… Казати дурницю заслуженим старшинам, що посивіли в боях — ніяково. Думаю, близчі дні принесуть щось потішаючого.

Студіюю присутніх. Передо мною сидять глибоко замислені, все поважні люде: генерал Нілус — начальник гарматної школи, Ген. Алексєєв — начальник шкіл піших, безногий полковник Генерального штабу К., полковник Змієнко й инші, які вже й без моєї аналізи знають, що справи погані… На аналізі не затримуюсь довго. Рішаю битися за спокій у місті до останної можливости, в крайньому разі, одвести здібні до бою частини на Румунський фронт.

Службовий кабінет свій я улаштував в Штабі Округи, а особисто отаборився у Начальника Одеської військової старшинської школи, безногого полковника К., людини з видатним військовим хистом, широкого розуму й добре орієнтованого в наших справак. Він часто одвідував мене й ми обмінювались думками. Я почував себе у нього цілком безпечно, а на ті часи — це було рідкістю.

По проголошенню Четвертого Універсалу, "федеративні консерватисти", до яких зараховував себе майже весь штабовий апарат, — перейшли до опозіції Центральній Раді. Разом з тим готувався наступ большовиків. А тому я настояв перед комісаром П — ом, щоби, не чекаючи одвертого виступу большовиків, самим заняти чисто бойову позицію. Числив я й на те, що так поставлена справа одкрила-б очі й багатьом групам, що були відомі у нас під назвою "невтральних". Могло це прислужитися напливу в наші ряди вояків-добровольців, бо-ж Одеса, як і инші міста України, була переповнена старшинами, що через революційні події залишалися "за бортом". Щоденно наповнювали вони касарні, шинки, пивні, притони для гри в карти, все чогось вичікуючи, розраховуючи на те, що хтось їх колись визволить й знов поставить на "своє місце"… За браком політичної освіти, а то й за відсутністю глибоких патріотичних стимулів, ці панове в переважній більшости тримали "невтралітет". Отже лишалося поставити їх перед фактом, на випадок незорганізованости, загрози знищення кожного зокрема "девятою хвилею" розбурханого революційного моря…

Друга нарада відбулася вже за містом, у нових, гарних будинках Сергієвської школи гарматчиків, у генерала Нілуса, який був освіченою і високоавторитетною, поміж персоналом школи, людиною. Він зумів і в ці жахливі часи оборонити ту позицію для школи, яка дозволила-б нормально продовжувати вишкіл майбутніх старшин. Йому було не до вподоби, щоби політична нарада відбувалася саме в мурах його школи. Від цього він передбачав лихі наслідки для школи, включно до її бомбардування. Але обставини так укладалися, що коли й можна було говорити про якийсь фізичний опір, то саме з околиці, в якій ця школа знаходилася,

Найважнішою точкою наради мало бути питання про доцільність і своєчасність проголошення військового стану в Одесі, а, внаслідок цього, передачі оборони міста командіру запасової бригади, як старшому з командірів українських частин. Моральний стан присутніх був пригноблений і саме через те, що ніхто не вірив у здатність своїх апаратів боротьби, відповідальні особи констатували, що агенти ворога просякли аж до самих командних та адміністративних верхів… Більше внаслідок закоріненої в психіці звички ставити ворогові опір, ніж з переконання про корисність наших заходів, проаналізували ми засоби, яких можна було-б ужити у неминучому збройному конфлікті. Тим самим моя роля, як Військового Комісара, властиво, вже кінчалася — я обертався вже в обсерватора подій, що відповідно інформувати владу.

Прощаючись з присутніми, я побажав кождому зустрінутися в кращих обставинах. Як зараз, пригадую собі довгий "докірливий" погляд генерала Нілуса. Він навіть не втримався і сказав мені: — "Ви відступите, а що робитиму я зі своєю школою"?. Большевики, як ворог, були на той час ще сфінксом, але контінгент, що творив у той час їх кадри, не віщував нічого доброго…

По всіх ознаках, на підготовку нам залишилося день-два і то було безперечно найоптимістичнішим розрахунком. Цей час я вирішив використати для упорядковання всіх справ у Штабі Округи, який, як військово-технічний апарат, через нагле дезертирство багатьох штабових сил, був у розкладі. Службовці, як пацюки з потопаючого пароплава, зникли, не лишаючи по собі жадних звязків. Врешті, на полудень, — штаб став цілковитою пусткою. Навколо мене трималося ще двох-трьох українських старшин, особисто мені відданих, але й вони, перевтомлені надмірною працею, ходили по великих порожних покоях штабу мов сонні мухи.

Після полудня від одного Українця-моряка я довідався, що большевики вирішили приспішити свою акцію та що вони виступлять сьогодня-ж таки, на 5 чи 6 годину. Таким чином, у мене лишилося до розпорядимости кілька годин. Кажу у мене, бо місце перебування П-а мені було невідоме. Очевидячки, він не довіряв своєї долі нікому. Коли хочете, — він мав на це деяку рацію, — бо то була Одеса.

Біжу в "апаратну", щоб поінформувати скоріше "Київ" та ще раз перевірити, чи не зможе фронт дати нам щось для підсилення. "Наш телеграфіст" просить мене говорити потиху, бо він не є певний, чи сусід його — не большевик. 3 "Київа", звичайно, — порада, а з фронту — "нічого конктретного". Кінчаю всі справи і вже в повній темряві спішуся до дому. Вулиця вимерла. Тиша. Жадного руху. Дома мене чекає повідомлення, що не більше, як за 10 хвилин большевики будуть у мене на кватирі. Відчуваю на собі погляд начальника школи, — мовляв, — "не накликуй на нас зайвоі небезпеки. Хіба ти не розумієш, що ти вже поза законом"? Даю джурі кілька "керенок", одягаю стареньку шинельку, папаху, беру браунінг і вихожу з дому з наміром перебути у ніч Л., — Німця, — старшини моєї школи. Зовсім недалеко чути стріли, вибухи бомб.

Роблю коло й все-ж добиваюся до будинку мого знайомого. Здивований моєю візитою, — він швидко орієнтується і радо приймає мене у хату, але числить, що події йдуть таким темпом, що за дві-три години ми будемо цілком відтяті і через це вважає за краще, коли-б я погодився погостити у його батька на Малому Фонтані. Я приймаю пропозицію й ми вирушаємо у подорож. Я мав рацію, нагло покидаючи свою хату, бо, лишаючись в ній, я накладав обовязок на школу боронити мою особу. Дальніше-ж перебування моє в мурах школи — не давало нічого позітивного, а кілька юнаків могли втратити життя. Полковник К., коли я переказав йому своє рішення, нічого мені не відповів, але по виразу його очей я бачив, що він з узнанням поставився до мого рішення. Найбільше постраждав мій джура. Большевики, що поналазили в мою кімнату, вимагали від нього відомостей про мене. Ні погрози, ні насильства, ні револьверове дуло коло скроні, нічого не могли вдіяти, бо він дійсно нічого не знав, а коли-б і знав, то, я певен того, не зрадив би, бо це був наш козак.

Розділ VI

Моя одисея в Одесі і в Бесарабіі

Під усім тим, що далі пережили я й поручник Л., можна було-б підписати ремарку якогось найфантастичнішого роману.

Моя одисея почалася з мандрівки по скелях морського побережа. Під нами внизу море, перед нами ясні й темні плями — контрасти. Довший час все йде добре. Нарешті, входимо в пас поодиноких ферм-віль. Якийсь пес настирливо нас атакує. За його гавканням, чуемо військове: "Стій"! Погано, проте йдемо назустріч "оклику". 3 темряви висуваеться озброєна фігура салдата. Я накидуюсь на нього і вимагаю від нього закликати пса, який все іде по наших пятах… Салдат виправдується, кличе пса. Ми використовуємо момент і знов поринаємо у темряві. Виграємо певний терен. Знову чуємо "Стій"! а за нами стріл. Але вже пізно. Ми по-за його обсервацією, кулі мандрують по-за нами. Мандруемо й ми далі… Опівночі ми вже на Малому Фонтані, — в хаті його батька. Старшина дзвонить. На другому поверсі відчиняється вікно й при місяці бачу велику гарну сиву голову діда… Слідує кілька фраз в німецькій мові. Ще кілька хвилин і чуємо на сходах будинку важкі кроки, дзвін ланцюга і високий, ще повний сил, дідусь гостинно запрошує нас до хати. Кілька доповнюючих інформаційних слів досить для того, щоб одержати запрошення числити на його хату, як на власну…

Рано. Дякую милому господарю. Беру з собою Л. й хочу добратися до загороднього трамваю, щоб дістатися до околиць міста й за помічю першого телефону сполучитися з штабом запасової бригади. До трамваю не близько. Мандруємо зо три години. Питаємо стрічних, що робиться в місті? Відомости неясні, ріжноманітні. От і трамвай. Пусто. Пасажирів мало. Кондуктор каже, що большевики перемагають. У Л. не бачу особливої охоти мене супроводити й через те раджу йому берегти свого батька, а сам з першим трамваєм їду. Як тільки уздрів перші хатки, — висідаю і йду пішки. Назустріч група авт, повнісенько набита "товарищами". Ховаюсь за першу хату і натрапляю на нову неприємність. Мене заатакував величезний пес, який хапав мене за полу й виривав з плаща доброго пів аршина. Я счиняю крик. Господарі відбирають у пса частину моєї гардероби. Перепрошують, відганяють пса і просять до хати, Сяк-так пришивають мені віддертий шматок на своє місце, але не тяжко собі уявити, як після цього епізоду виглядала моя шинель. Проте дякую й за те і відходжу, почуваючи на собі довгий й уважливий погляд. Роздивляюся й намічаю собі камінну будову, досить розлеглу, обведену великим червоним парканом. Думаю, що певно там здобудуся на телефон.

Довго стукаю, нарешті, впускають, провадять до середини й я опиняюся посеред натовпу дітвори, — малі й дорослі дівчата. Це був притулок. Діти з цікавістю дивляться на мене. Я прошу провести мене до начальниці. Розумніші показують її кімнату. Від начальниці дізнаюсь, що найближчий телефон є у вязниці. Неприємно, але наважуюся йти до вязниці. Там відкликаю начальника на бік, коротко інформую його, хто я, й прошу його дати мені для переговорів зі штабом телефон. Начальник охоче веде мене до апарату. Дзвоню. У відповідь зустрічний дзвінок і бойове "альо". Питаю свого конкурента, хто він й чого хоче?

— Тут револоціійний трибунал. Вимагаємо негайно випустити на волю політичного арештованого X.