Розділ «Георгій Брянцев ГОЛУБИЙ ПАКЕТ»

У лісі швидко розвиднялось. На сході зводилась широка густо-рожева облямівка.

Стежечка вибігла на давню лісну вирубку, що вже поросла молодою ліщиною. Такі місця тут звуться січами. На Туманову набіг по-ранковому прохолодний і завзятий вітрець. Він діловито заклопотався в листі ліщини.

Стежечка пробігла січею і знову заглибилась в ліс. Відпочивши, Туманова бадьоро пішла вперед. Зник нічний морок і забрав із собою всі тяжкі й неприємні відчуття.

Через дорогу переповзав ледве помітний струмочок. Він повз тонесенькою, кришталево-прозорою ниткою і безжурно дзюрчав, розмовляючи сам із собою. Туманова стала помилуватися ним. І раптом усе навкруги змінилось: далеко на сході з-за обрію викотилося сонце, і його перші промені заграли у верховітті сосен.

Мов зачарована, Юля стояла і не ворушилась. Сонце! Його радісно стрічав ліс, що прокинувся від дрімоти, такий похмурий і страшний вночі і такий урочистий і величний зараз. Його вітали птахи, які вже прокинулися і різноголосо щебетали навколо. Сонце! Скільки разів у житті доводилося Тумановій стрічати його схід і проводжати за крайнебо, сумувати, коли смеркне і шукати першу зірочку, що засвітиться в небі!

«Хіба може бути щасливою людина, позбавлена можливості хоч зрідка бачити, як сходить і заходить сонце?» казав Юлин батько.

Так, батько мав рацію. Щоразу інакше, по-різному сприймала вона цю картину, яку ні з чим не можна порівняти. Ось і зараз…

Вона йшла далі, радіючи народженню дня. Світло владно оволодівало лісом, уже можна було розрізнити кожне деревце, кожний кущик. Ліворуч красується м'який і пухнастий, мов килим, хвощовий мох. Сосни вже викинули свої свічки. На кінчиках лапатого ялинового гілля яскраво виділяються молоді пагінці салатного кольору. Ліс стає знову мішаним. На галявинки вибігають деревця горобини, осичини, вільхи, кущиться ліщина. Подекуди трапляються групки дубків.

А скільки ягід буде цього року! Білими зірочками всіяна земля.

«Як гарно! — зітхнула Юля. — Коли б Андрій був зі мною!.. — подумала вона і здригнулась: білка, розпушивши хвоста, махонула над її головою з ялини на ялину і, хутко видираючись по стовбуру, сховалась на самісінькому вершечку дерева.

Стежечка несподівано завернула праворуч, Пройшовши кілька кроків, Туманова вернулась до місця повороту. Здається, так і мусить бути. Але щоб не помилитись, Юля подивилась на карту. Так, вірно: стежка вилася точно на захід, а їй треба дотримуватись південного заходу. Вона сховала карту, поглянула на компас і знову рушила.

Пройшовши ще з кілометр, вона вибралась на велику, довгу покручену галявину й остаточно переконалася, що йде в правильному напрямі.

З північного боку галявини лежало озеро. Воно було позначене й на карті. Молочно-білий, волокнистий і вже прозорий туман піднявся над водою. Він добрався до лісу і кошлатими пасмами повис на гіллі дерев.

Туманова підійшла до озера, порослого з країв густою і високою, аж по груди осокою. Воно було схоже на шматочок ясно-блакитного неба, що впало на землю.

Розсунувши осоку, Юля глянула на воду. Темно-брунатний червонолапий крижень, який сидів коло зарослей, пильно подивився на несподівану гостю і, звівшись на крило, відплив до протилежного берега. Він розсікав грудьми нерухоме дзеркальне плесо і тягнув за собою гострий клиноподібний слід.

— Який розумний! — промовила Юля. — Відчуває, що йому не загрожує небезпека.

Крижень зник у воді й несподівано закрякав.

Туманова ступила чобітьми у воду, нахилилася, побачила, немов у дзеркалі, своє відображення, посміхнулась і стала вмиватись.

Тепер треба було добре попоїсти. Голод давав про себе знати. Розв'язуючи мішок, Туманова знову промовила вголос:

— Дощу не буде: дуже росяно.