— “Чого, чого”… — зітхнув Гум-гам. — Все ясно! Тепер тебе замкнуть у класі, і я втрачу останнього друга. Кінець. Кінець нашій грі…
— А я не піду! — мовив Максим.
— Правильно! — аж засяяв Гум-гам і знову посмутнів. — Тебе поведуть батьки. Бач, написано: “З бать-ка-ми”.
— Давай зупинимо час! — запропонував Максим.
Гум-гам похитав головою:
— Це неможливо, Максиме. Ти завжди ростимеш — день по дню, рік за роком і дуже скоро переростеш мене. А я залишусь маленьким. Ти ж бо знаєш: у нас ранок, завжди ранок. А в тебе час плине… Це дуже сумно, Максиме, — втрачати друзів.
— Я думатиму про тебе всю ніч. Я неодмінно придумаю, як нам не розлучитися, — сказав Максим.
— У тебе навіть немає місяциту, — нагадав Гум-гам.
— Нічого, можна й без місяциту… Ти думай, думай, Гум-гаме.
— Я думатиму, — урочисто пообіцяв на прощання зоряний хлопчик і додав: — Хоч я не пам’ятаю, як це — думати… Клянуся, я більше не зіграю в жодну гру” аж поки не придумаю!..
Біля під’їзду Максима зустрів батько, підхопив його на руки, наче маленького, та й поніс сходами. Максим не опирався, він надто стомився. Такий був важкий день!
Аж ось настав день знайомства зі школою. У дворі позбиралися ігруни у випрасуваних костюмах і платтях. Усі немов з вітрини магазину. Та й сама школа пливе назустріч дітям, наче гарний корабель у зеленавому шумовинні. І звичайна стежечка — неначе трап. Зійди на корабель, і він понесе тебе через далекі океани до невідомих країн, непомітно підніметься до Сонця, назустріч зорям… Ось зараз, ще одна хвилька — і відчиняться двері сонячного корабля…
Але хтось дуже квапиться, заходить не у двері, а в вікно.
Гляньте: попід шкільними вікнами висить, ні за що не тримаючись, драбина, висить чи стоїть у повітрі, а по ній лізе хлопчик. Ось він добрався до останнього щабля і, миттю перевернувши драбину, поліз вище.
— Чудово! — підштовхують одне одного діти. — Анічого не боїться… Хто це?
В руці у сміливця щось виблискує. Він тримає сліпучо-синій камінь подорожувань, дивиться крізь нього.
— Максим! — вигукнули разом Мишко і Сергій. — Це він!
— Привіт двієчникам! — озвався згори Максим, розмахуючи синім каменем.
Близнюки пильно дивляться на камінь.
— А чом це ми — двієчники?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мільйон і один день канікул» автора Велтистов Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГУМ-ГАМ“ на сторінці 72. Приємного читання.