Розділ «ГУМ-ГАМ»

— Ну гаразд, — промовила вона нарешті. — Раз ви знаєте ділення складних чисел, то повторіть удома правила.

Тільки Коробков сидів у класі тихо. Він болісно пригадував, за яких умов місяцит може зникнути з кишені назавжди. І ніяк не міг пригадати. Треба було щось запитати. Але що?

— Чому я такий нещасний? — шепотів Коробков, стискаючи місяцит. — Чому мені в житті так не щастить?.. Чому цей причепливий місяцит не зникає?..

Ніщо не допомагало! Місяцит навіть не танув у гарячому кулаці Коробкова.

…На інших уроках з’ясувалося, що п’ятикласники знають усі вірші, надруковані в підручнику, всі історичні події з найдавніших часів аж до наших днів, усі річки, озера, моря, міста, океани, ба навіть висоту гірських вершин. Хоч зараз переводь п’ятий клас до сьомого!

А куди переводити восьмий або десятий класи? Там — в усіх сусідніх класах — також діялося щось неймовірне. Тільки-но вчителі розтуляли рота, як учні вигукували: “Знаємо! Знаємо!”

Скільки п’ятірок з’явилося того дня в журналах — не полічиш. А один восьмикласник сказав, що знає напам’ять роман у віршах “Євгеній Онєгін”, і почав голосно читати. Аж до дзвінка він читав вірші, та ще й образився, що не закінчив: на чотириста двадцять п’ятому рядку зупинився…

На останньому уроці несподівано самі по собі застукали кришки парт, заблимали лампочки, заверещав ні з того ні з сього дзвінок. Попадали зі стін карти, глобуси покотилися по підлозі — діти кинулися їх підбирати. Та які вже тут заняття, коли дзвінок деренчить не вгаваючи.

А попід вікнами зібралися малюки, навіть ще й не першокласники, скакають на одній нозі й кричать:

Учитись — нудота!

Учитися — ми не охочі!

Грайте в ігри

Зранку й до ночі!

Учителі в своїй кімнаті дві години обговорювали поведінку своїх учнів. Їх, звичайно, радували п’ятірки. Але звідки діти знали всі уроки, навіть те, чого не проходили? Не могли ж вони за один вечір вивчити підручники від дошки до дошки!

— Коли так і далі триватиме, ми не потрібні їм, — пожартував історик.

Учителі посміхнулися. На столі перед ними лежали сині обгортки. Хтось узяв папірця і голосно прочитав:

— “Я ВСЕ ЗНАЮ”. Чи ж не правда, дивовижний збіг?

— До чого тут шоколад, місяцит, марсіад — не можу сказати певно, як це називається! — суворо заявив директор. — Якби знання можна було одержувати з місяцитом-шоколадом, ми з вами давно працювали б не тут, а на кондитерській фабриці. Давайте простежимо, що буде в класах завтра.

А назавтра в школі видався звичайнісінький день, навіть гірший, ніж звичайний. Ніхто з учнів — від першого класу до десятого — уроків не вивчив. Місяциту цього разу в партах не було. Ось чому в класних журналах упродовж одного тільки дня було поставлено сто вісімдесят сім двійок і одну трійку. Трійку дістав Вова Коробков, який насилу пригадав ріки Азії.

Як відомо, вчора ввечері Вова намагався позбутися місяциту, аж поки не вибився із сил. Намагаючись нічого не говорити, він прочитав сторінку з підручника географії і дещо запам’ятав. А на ніч зав’язав рота рушником.