Розділ без назви (1)

 — От побачите! Не знаєте ви наших людей. Тут же всі такі заздрі та язикатії Ти мені, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не сердитимешся?

 — Кажіть! — сказав генерал Рябошапка.

 — Купи мені золоті сережки, — сказала Антоніна, показуючи пальцем вухо. — От бачите, вже й сміються! — докірливо похитала вона головою, бачивши, що дехто справді засміявся. — Були в мене сережки, золоті, материнські, то хіба ж не видерли з вух кляті гітлери! Та ще й побили. А я тепер без сережок геть оглухла, нічого не чую, гуде в голові, та й годі!

 Генерал почухав потилицю й замислився. Він був проста людина й такої доброти, що навіть грізні золоті погони мало що йому помагали. Він скидався на перевдягнутого колгоспника середнього віку. хоч висококалорійний харч і споживання деяких напоїв трохи зіпсували йому колгоспну талію. — Як ви? — вапитав він якось          невпевнено старого колгоспника Максима Трояна, чоловіка Антоніни.

 — Подумати треба, — розсудливо відказав Максим. — Взагалі, звичайно, вона завжди в мене була бідова жінка, ну, та в міркуваннях, так би мовити, медалі, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в синів же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись, та чотири внуки в армії, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже досі не загинули, то там вже всі груди в медалях, вогонь, а не хлопці! Так що треба зважати, сказати б вам, на вік, щоб не було мороки: медаль — це діло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та тим і обійдеться.

 — Ні!категорично заперечив генерал Рябошапка. — Не згоден. Сережки це інша мова. Це не політична справа.

 — Правильної — озвались хором бойові гості.

 — Сережки, матінко, ми тобі розшукаємо в Берліні, — сказав сибіряк артилерист Дубровін. — Уже як-небудь та добудемо. Повірте моєму руському слову!

 Грім оплесків покрив слова лейтенанта Дубровіна.

 — А поки що, матушка, одержуй по заслугах без опору і не сердь генерала.

 Шд новий вибух оплесків генерал Рябошапка вручив героїні медаль. Антоніна заплакала, але не витримала, щоб тут же не сказати, зиркнувши на чоловіка:

 — Чого очі витріщив? Завидьки беруть?

 — Ну, буде вже тепер, — подумав уголос Максим Троян і, докірливо подивившись на генерала, невдоволено махнув рукою.

 Всі засміялись.

 — Дарма ображаєтесь і смієтесь дарма, — сказав повчально літній вже й напідпитку колгоспник Богдан Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув свої старі георгіївські хрести.

 — На все треба мати своє спостереження. Баба з медаллю — війна при благополучному завершенні. Примічайте спостереження.

 — Цікавий прогноз! — зауважив один танкіст.

 — А, не вірите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистів геть нужа понападала? Щоб ви знали, теж провіщення — печаль. Е-е!.. Я примічаю, та оповістку даю народу, кажу, — Гітлеру могила. Та хіба не сміялись тоді з мене, а десь за тиждень листівки почали скидати ваші вже, чи, сказати б, наші.

 — Товариші, чи не забрати нам мого хазяїна в штаб розвідки й воєнних передбачень, — сказав капітан Нетудихата й сам засміявся, трохи голосніше й трохи раніше, мабуть, ніж годилось.

 — Смійтесь, а прикмета велике діло, — сказав Шамрило, ніби й не чувши його жарту. — От, скажімо, помічаю я, — заходить до мене до хати капітан. Шапки не скидає, не здоровкається, недокурок додолу, — три прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не знаєте, то я скажу: командир полку поганий, — Шамрило подививсь на капітана Нетудихату з таким виглядом, ніби те, що він казав, ніякою мірою капітана не стосувалось.