Розділ без назви (1)

 — От звірі!

 — Еге ж. А я ж їх човном возила битись.

 — Фашистів?

 — Та ні. Партизанів отих! Везу якось їх, а вони, ідоли, як почали стріляти, ті вже фашисти, щоб їм добра не було. То я тоді кричу вже до партизанів:

 «Не хитайте човна, потонете. Стріляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!» Так і не судилося їм цього разу дістатися берега. Прострочили кулеметами всіх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що вони мертві, і кажу це їм, нещасним: «Тихо, синочки, не хитайте човна...» — Антоніна схлипнула й підійшла до Уляни.

 Так і постали партизани перед очима в Уляни, як розповіла Антоніна. Одні лежали, звернувши до неба бліді свої обличчя, й зорі погасли в їх мертвих очах. Інші похилили голови за борт і бачили зірки далеко внизу під собою, і здавалося їм в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну сяючу далину.

 — Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антоніна гребла, вибиваючись з сили, а води в човні прибувало. Потонули партизани на очах, як лежали, а її схопили поліцаї-хижаки й поставили перед есесівськими офіцерами на допит, мокру, биту.

 — Не питайте мене. Нічого не казатиму, такі ви мені гидкі й бридкі. Убивайте. Все одно дітей моїх повбивали, щоб вас било од дорогу, щоб вас сира земля не прийняла...

 Тоді гестапівець ударив її у вухо. Вона впала, її вкинули в яму, повну трупів. Потім в неї вистрілили й яму закидали землею. А вночі почала ворушитись земля, — Антоніна вилізла з могили, як праведна душа на старій картині страшного суду. І вилізли ще поранені Демид Сорока й Роман Клунний, які опритомніли вже в могилі. — Отак-то, голубонько, щоб ти знала, — сказала Антоніна Уляні по довгій паузі. — Відтоді й оглухла я. Таж дурні дурнями, що там не кажи, нічогісінько по-нашому не тямлять, ну, як та деревина чи скотина, одне знають горілку дудлять та по-своєму — гала, гала. А гнали ж у Німеччину корів, свиней, коней, всякого добра. А людей вибрали — тисячі тисяч. Дівчат, хлопчаків, таж так було жалісно! Ой господи!.. Ну ж і забалакались. Піду город копати. Давай шинелю винесу. — Антоніна взялась за рукав шинелі.

 — Не дам!

 — Та навіщо вона тобі? Ти глянь-но на себе, — бо-женьку мій, молода та гарна, як квіточка, їй-бо, правда. Давай.

 — Ця шинель найдорожча мені над усе в світі, — сказала Уляна, не випускаючи з рук шинелі. — Я її, тітонько, в скриню замкну, щоб діти мої й онуки дивились...

 — Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хіба що дірки.

 — О, багато побачать!

 — А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж мені хвастощі, та брудна, — хто там на неї дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!

 — Тому й кажу.

 — А!.. Забувати треба, щоб не труїло душі. Геройство! Не геройство, а напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже їдуть!.. А, рятуйте мою душу...

 Справді, кілька машин під'їхало до хати. На порозі став Орлюк з бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весільному вбранні, Орлюк спинився в захваті й навіть ступив крок назад.

 — Уляно?! Товариші, ви гляньте! Ні, ви подивіть-ся-но. Картина відродження!

 — Поїхали!