Розділ без назви (1)

 — Земля... — сказав підсудний і опустив очі.

 — Яка?

 — Українська.

 — Так. Ви були комсомольцем?

 — Атож. Я і є комсомолець.

 — Припустімо. А нащо це? — Військовий юрист розгорнув на столі маленький вузличок з землею.

 — Це я взяв на спомин, коли покидав Україну. Вночі. Удосвіта жінка одна плакала, казала, що це кінець України, ну, кордон, сказати б, межа.

 — Ну?

 — Ну, то я тоді відійшов набік, став на коліна й сказав:

 — Прощай, Україно.

 — Ще що сказали?

 — Більш нічого. Зараз пригадаю... Здається, все.

 — Так. Продовжуйте. Можете продовжувати біографію, тільки коротко.

 — Так! — раптом якось стрепенувся Орлюк і посміхнувся самими тільки губами, в очах застигло страждання. — Отож я й кажу, що в косовицю ми ходили круг стіжків по насінню. Все своє дитинство я ходив по насінню. Воно в нас було скрізь, де не повернись; в горщиках, у вузликах, на жердках у сінях, в повітці попід стріхою, в сипанках, в мішках та мішечках.

 Я часто й спав у насінні: в житі, в просі, в ячмені й горосі на печі. Я любив, як насіння пахне. Я виріс у насінні. І мати мене народила в насінні — в жнива під копною.

 — Доволі.

 —Але це дуже важливо. Я зараз поясню...

 — Ви краще зразу розкажіть про свій злочин, — сказав другий військюрист. — Як ви вбили двох своїх товаришів?

 — ...Які теж, мабуть, виросли серед насіння, — додав Величко.

 — Так я ж їм казав, не можна ж, кажу, так підло міркувати. Власне, я так подумав.