Розділ «СМЕРЕКОВИЙ БІЛЬ Документально-художня повість»

Найгарячіші вхопилися за «піки» й цеглу. Але старший барака Будянський перепинив їх: із такою зброєю багато не навоюєш. Під автоматами в’язні понуро побрели до виходу. Не встигли дійти до вахти, як до мене підскакує з ломом у руках вільнонайманий, що працював у зоні експедитором. Ми з ним не раз конфліктували перед тим.

– Счас я с табой раздєлаюсь, бандєра!

Пре з залізякою, як німий. Розтрощив би, либонь, голову, якби не втрутився якийсь цивільний. Проворно вихопив пістолет і націлив на нападника. Крижаним тоном заставив кинути лом і забратися геть. Несподіваний мій рятівник виявився якимось інспектором із Москви.

Галасливий конвой з усіх боків щільно обступив каторжників і жене, мов отару, за вахту. Там усім влаштували «чистилище». Метрів сто п’ятдесят повзли недобиті в’язні на животах. Конвоїри гупали по наших сухоребрих тілах кольбами, наче молотильники ціпами. Моєму приятелеві Михайлові так дали по носі, що має пам’ятку досі. Друзі так і прозвали його Кривоносом. Живе він нині в Івано-Франківську. Мені пощастило відбутися лише кількома штурханами. Загнали нас у якусь западину: яр не яр, балка не балка… Сидимо, чекаємо з моря погоди. Одні моляться перед смертю, гадаючи, що зараз ті, згори, перестріляють нас з автоматів, інші сміються напівбожевільно від нервового збудження. Іван Будянський кліпає підбитим оком:

– Миха’, мемо жити.

Цей дніпропетровець жваво цікавився гуцульським діалектом. Любив читати мої листи з дому, мені давав читати свої. Якось подав мені листа від дружини й каже, що Галя його зрадила. В листі не було й найменшого натяку на те, але чоловік відчув щось неладне. Мав надзвичайно розвинену інтуїцію. Показав фото дружини. Дуже файна молодиця в купальнику на березі Дніпра. По якімсь часі вона таки справді написала, що вийшла заміж за майора. Будянський відсидів на той час уже десять років. Дуже побивався за сином.

Після недовгих допитів мене запроторили на Медвежку до штрафного табору. Дорогою добряче відлупцювали червонопогонці. Два тижні висотував із нас жили «кум». Я відразу ж удав дурника, і він незабаром махнув на мене рукою й припинив виснажливі допити. Керівників повстання Короля, Шаманського, Ґуля, Воробйова забрали до Москви. Більше про них я нічого не чув.

На Медвежці столярую. Правда, пробув у цьому таборі недовго. Посилають етапом на шахту. Її я боявся дужче, ніж табірного «кума». Роблю все, щоб тільки не потрапити до того підземного пекла. Пішов до санчастини: пан або пропав. Вільна лікарка, татарка, жаліла мене, бо ще з дитинства мав трохи деформовані груди. Привалило мене, малого, колодами.

– У тєбя, синок, ґрудь сапожніка, – казала мені часто.

Завдяки добрій душі цієї жінки мене комісували зі страшної шахти й послали до «п’ятого» табору на цегельний завод. Звичайно, я й не збирався занапащати себе в таборах, куди мене притарабанили в товарняку, мов безсловесну худобину. Палець об палець не ударив упродовж кількох днів. Бриґадир Сергієнко, східняк, тільки глипаки кидає. Був надто хитрий, щоби починати сварку. Умів ладити і з начальством, і з «бандерами», що трималися дружно й могли впоратися з будь-ким у таборі. Обіцяє перевести мене на легкий режим. Що він меле? Який легкий режим?! У мене ж порушень, як у сірка бліх. Бури, комиші та ще чимало чого. Ніхто й ніколи не візьме мене на легкий режим. Іде бриґада на роботу, а я заникаюся кудись і перечікую. Опісля біжу до сусіднього барака на перекличку. Охоронцям основне, щоб зійшлася загальна кількість в’язнів. Але з часом маневр мій розгадали, бо не тільки я не бажав горбатіти на більшовиків. Перекличку стали проводити в кожному бараку.

Я знайшов інший спосіб: дряпну в носі нігтем, щоби потекла кров, і стрілою до санчастини. Звільнення, звичайно, не дають, зате є довідка, що був у санчастині. День прогуляв на законних підставах. Наступного разу вигадував щось інше. А тут – легкий режим! Проте Сергієнко авторитетно заявляє, що то його клопоти. Чудово розумію, що хитрюга-бриґадир хоче просто мене спекатися. Розбирає цікавість, як те йому вдасться.

Нарешті я (о диво!) на легкому режимі. Сергієнко слів на вітер не кидав.

Кілометрів дванадцять від міста височить гора. На пологому схилі – копальня, де відкритим способом добувають руду. Бульдозером знімають шар вічної мерзлоти, а під ним цілі скарби. Таймир дуже багатий на різні поклади. Обдротована зона. Вишок нема. У таборі лише прохідна. В’язні проходять за перепустками. З табором не встиг детально ознайомитися, бо пробув у ньому лише два дні. Не вийшло з мене й легкорежимника. Втім, про все за порядком. Потрапив я до бриґадира-тернопільця. Його бриґада обслуговувала залізницю, якою ходять електропоїзди. Маємо стежити за проводами, стовпами… Який з мене електрик? Але бриґадир, свій хлопець, каже, що всього можна навчитися. Імені краянина не пам’ятаю, бо пробув у його бриґаді лише один день. Повертаємося після зміни до табору без конвою. Дивлюсь, а чергові вже інші. Мене й Олексіва з Ямниці, що коло Станіслава, забрали на прохідну. Він мав ножа й уткнув його в сніг, коли йшли високим сніговим коридором. Олексів був у сотні в Чорному лісі. Мужність ніколи не покидала цього дужого хлопця. Нікому не дозволяв плювати собі в кашу.

На прохідній зібрали групу з дванадцятьох каторжників. Здебільшого хлопці з Волині, Тернопілля й Станіславшини. Стоїмо, чекаємо. Швидко вияснилося, що табірні «суки» начеркали «прокламацію». Від нашого імені написали записку, в якій ми начебто погрожували поквитатися з ними, якщо їх не заберуть із цієї зони. Були там вказані наші імена й імена тих, кого ми погрожували «замочити». Записка потрапила за адресою, тобто до начальника табору. Таким чином привілейовані злочинці намагалися помститися нам за бур під час повстання.

Нас загнали на вантажівку. Автоматники повсідалися пообіч. Машина гуркоче заледенілою дорогою. Везуть і везуть, а куди – невідомо. Ніяк не втямимо задуму чекістів. Проїхали ковальський цех, «п’ятий» табір… Нарешті завищали гальма. Табір «Середній». Колись у ньому тримали політкаторжників. Якийсь час я вже тут карався. Але політичних в’язнів дуже багато померло, й табори скоротили. Тепер тут самі злодії. Ми домовилися поміж собою з машини не виходити. Потрапити до цього бандитського кубла, все одно, що загинути. Конвой дає команду виходити. Ми – ані руш. Солдати починають нервувати, пускають черги з автоматів понад головами. Та ми всі стріляні. Сидимо й оком не кліпнемо. Розуміємо, що в нас стріляти не наважаться. Не ті вже часи. Стали охоронці витягати в’язнів із машини. Не піддаємося. Солдати моцуються, аж захекалися, лаються. Ми ціпко вчепилися за борти кузова й міцно тримаємося один одного. Прийшов сам начальник табору. Вислухав конвоїрів, вислухав нас. Пропонує йти до його контори, відгородженої від основної зони. Після недовгих роздумів погоджуємося. Слідство тривало два тижні. Слідчі лютували, часто змінювалися. Але всі з нашої дванадцятки були непохитні. Нарешті з підробленою запискою все з’ясувалося. Нашу групу перевели до «восьмого» табору. Робота неважка. Працював я на скрепері. Але пробув тут лише півмісяця. Перекинули до «четвертого».

До зони після відбою прийшов якийсь чоловік у цивільному. Незабаром з’ясувося, що то Баранов із Москви. Представлявся членом центрального комітету партії. Московський гість ходив нічним бараком, призирався до табличок на нарах кожного невільника, де вказані прізвище, табірний номер, рік народження, стаття, термін… Будить в’язня і велить писати прохання про помилування. Спросоння його посилали кудись далі. Але апаратник в’їдливий, як осіння муха, наполягав на своєму. Знайшлося кілька в’язнів, які написали те, що він їм продиктував. По якімсь часі тих хлопців звільнили. Так Москва демонструвала свої всемогутність і милосердя водночас.

Видиво волі

Післясталінський п’ятдесят четвертий рік. Зорганізовується бриґада малолітніх. До неї потрапили Бірчак із Тростянки, Василь Юрійчук із Корнича, я… Набралося тридцять невільників, засуджених, коли їм не виповнилося вісімнадцятьох. Досі я постійно їхав на крокодилі за погану роботу, тобто потрапляв до сатиричної газети «Крокодил», що висіла поруч із «Блискавкою». А в цій бриґаді починаю виробляти ледь не по двісті відсотків норми. Чомусь прокинувся в мене потяг до праці. Чи то було відчуття близького звільнення, чи ще щось? Зробився неабияким землекопом. Уперше за час неволі впрівав на роботі. Але «трудові подвиги» нітрохи не наблизили часу мого звільнення. Вирішив, уперше за свою каторжну історію, вдатися до керівництва. Начальником табору був Сорокін, прізвища замполіта не пригадую. Обидва колишні фронтовики. Вибрав я момент і підійшов до них. Без жодних вступів кажу, що відмовляюся працювати. Чому мене не звільнюють «по малолітці»? Інші вже давно жують вільні хліби.

Сказав – зробив. До лопати й близько не підходжу. Никаю довкіл жіночого табору, балакаю з дівчатами, записки через огорожу перекидаю. Конвой на мої витівки дивиться крізь пальці. Одного дня вирішив не йти на роботу взагалі. Нарядник прийшов виганяти, а я йому кажу, щоб зарубав собі на носі чи записав десь, що на роботу не виходитиму. Нарядник без пальців на лівій руці, стоїть, як мокра курка. Я на власні очі бачив, як він їх відрубав. Поставив руку на колоду й озирнувся. Доки я допетрав, що він збирається зробити, пальці вже ящірками стрибали по гладкому дереву. Права рука стискала закривавлену сокиру. В очах чоловіка я побачив не біль чи страх, а подив.

Нарядник змушений був доповісти про відмовника начальству. Викликає мене старший оперативник Козаков.