Розділ «СМЕРЕКОВИЙ БІЛЬ Документально-художня повість»

Із Красноярська поназ’їздило генералів. Яскравими мухоморами стовпилися вони коло вахти. До Москви поки що не давали знати, бо навряд чи кремлівські урядовці похвалили б їх за те, що довгий час не працювали шістдесят дев’ять тисяч дармових робітників. А саме стільки в’язнів містили тоді норильські концтабори. Будівництво комунізму затяглося на цілі два місяці. Три високі чини в генеральських мундирах прийшли до нашого табору. В кількох місцях навколо зони солдати прорізали проходи в дротяній огорожі. Генерали умовляють в’язнів вийти за зону. Солов’ями заливаються. Ледь не звільнення обіцяють. Але простий хлопець із Коршева, що на Коломийщині, Ковальчук, який працював асенізатором, змарнував їм усю дипломатичну затію, пославши приїжджих начальників чисто на російський манір. Опісля він дістав своє від проводу за самовільний вчинок, щоб не тицявся, мов теля у вим’я, куди не треба. Та лампасники були шоковані. Німецький оберлейтенант Мюллер, який працював разом із Ковальчуком, підійшов до мене, й каже тремтячим голосом:

– Міхель, нам капут.

Ледве спромігся пояснити, що німці за таке перестріляли б усіх. Але москалі робили все шито-крито. Вони наче спустили з рук в’язням зухвалість, і лише згодом жорстоко покарали непокірних.

Передбачив ситуацію колишній петлюрівський офіцер, згодом офіцер ГПУ в Харкові, а відтак – працівник «Маслосоюзу» в Коломиї Скляренко з Дніпропетровщини. Присуджену вищу міру йому замінили на двадцять п’ять років таборів. Старий жалів мене, як сина, і порадив кинути жандармерію й охорону «сук», бо закінчиться все це дуже плачевно. У Карпатах смерть обминула, то в Норильську може спіткати. Буде страшна стрілянина. З піками проти автоматів і скорострілів воювати марно. Я відмовився скористатися з його поради, бо товаришів ніколи не зраджував. А смерть… Від неї ніхто не застрахований, навіть той, хто дуже її стережеться. «Суки» довго після повстання згадували нам бур і люто мстили на кожному кроці.

Над обплутаною колючими дротами територією таймирської тундри, що називалася «третім» табором і мала поштову адресу П/С № 224/3, незримою примарою нависла смерть.

Заходить на вахту генерал Вавілов, заступник генерального прокурора. Вахтові солдати його пропустили, а наша охорона без дозволу проводу страйкового комітету не впускає. Прийшли Шаманський і Король із комітету повстання. Обидва невисокі на зріст, сухорляві. Вавілов узяв їх попід руки й проходжується. Сам високий, дебелий. Попросив, аби звеліли в’язням не підходити до них на двадцять кроків. Шпацирують отак утрьох зоною, а за ними тисячна юрба невільників. Ніхто не наближується і не ронить ні слова. Тиша, мов на цвинтарі. Генерал звертає увагу керівникові повстання на купи цегли і скрушно хитає головою. Представники страйкового комітету не піддалися на його вмовляння і не пішли на компроміс.

Четвертого дня після бесіди генерала з нашими провідниками до Норильська прибув із Москви спеціально навчений загін чекістів із московських комсомольців. Вони й штурмували табір. Про те я довідався чисто випадково. По звільненню ми пливли Єнісеєм до Красноярська. Підсів якийсь молодик у засмальцьованому комбінезоні й попросив закурити. Ми його ще й нагодували. Помалу розговорилися. Хлопчище заплакав:

– Тварь я паслєдняя… Рєбята, я у вас стрєлял, а ви мєня хлєбом кормітє!

Розповів, як їх спішно перекидали з Москви, щоб придушити повстання. Веліли нікого не щадити. Проте хлопець стріляв у повітря. Я повірив колишньому чекістові, бо багато куль під час розстрілу справді летіло понад нашими головами. Тим паче, що він не залишився надалі служити в ситих військах і щиро признався нам у всьому, хоча міг нічого про це не казати. Ридав довго й гірко.

Червонопогонники оточили табір так густо, що торкали один одного халявами кирзаків. Я швидко визначив, звідки стрілятимуть і вибрав безпечне місце за бараком. До мене приєднався односелець Василь Ясінський. Наше становисько облюбувало багато в’язнів. Кулі з усіх боків виводять над зоною смертельну мелодію. Ясінському забаглося до клубу. Хотів звідти краще роздивитися, що коїться. Кажу йому:

– Василю, куди тебе пре? Не чуєш, як скоростріли заливаються? Чи хочеш, аби тебе, як Музику, погнали кольбами за зону?

Музика, хлопець із Тернопілля, також був занадто цікавий. Подався на розглядини, а червонопогонники й схопили його і стусанами загнали далеко в тундру. Краянин же мені на те:

– Я не Музика, щоб так легко датися їм до рук. Що ж до куль, то над нашими головами вифівкують сліпаки. Прорвуся…

Пішов таки. У короткім часі приповзає з пораненою ногою. На щастя, куля пробила тільки м’якуш і не зачепила ні кістки, ні сухожилля. Каже, біля клубу – гори трупів. Значить, ведуть прицільний вогонь. Я в сотні не дуже кланявся кулям, відчайдух був, і в таборі ніколи не ховався за спини інших, але висуватися з-за прикриття і йти на явну загибель не збирався.

Чекісти, мов скажені пси ввірвалися до зони. Попереду зловісно гуркоче машина. У ній сидить офіцер і тримає в руках по прапорцеві: червоний і білий. Здійме догори білий, солдати опускають зброю. Махне червоним, поливають зону розпеченим свинцем зі скорострілів. Усе живе довкіл приречене на смерть. У таборі вже майже не залишилося в’язнів. Кого схопили й погнали кольбами в тундру, хто лежить убитий. Тільки наша невеличка групка ще ховається. Офіцер аж захрип, піниться від люті.

– Вихаді за зону, бандєри нєдабітиє… вашу мать!

Солдати строчать довгими чергами навсебіч. Але ми маємо надійне прикриття й вичікуємо. Вантажні авта з опущеними бортами погрозливо-повільно повзуть лінійкою. У них чипіють розчервонілі автоматники. Сторожко пасуть кожен порух у таборі. Набоїв на беззбройних каторжників не шкодують. Молоді хлопці кидалися з піками на смертоносні машини й на півдорозі падали, підтяті прицільними чергами. Зловісності смертовбивчій картині додавала палаюча машина, її запалили в’язні пляшкою з горючою рідиною.

Василь Мироняк із Пістиня Косівського району пропонує йти до двадцять п’ятого заводу – секретного номерного підприємства. Табір уже завалено вбитими й пораненими. Мені не хотілося поповнювати їхнього числа. Відмовляю Василя, але він упертий, як віл. Подалися таки вдвох зі східняком Миколою. Далеко не зайшли. Кулеметною чергою з вишки стяли їх посеред відкритого майдану. Микола впав, не ойкнувши. Василь ще довго стояв, густо подірявлений кулями. Могутній, мов карпатський дуб, він і мертвий лякав заюшених чужою кров’ю червонопогонників. Лежав посеред плацу, головою до рідної України, широко розметавши руки й ноги, загороджуючи проїзд закривавленим машинам. Через труп жоден водій не наважився їхати.

Барак, який досі надійно прикривав нас від куль, ураз перестав бути прихистком: машини з солдатами чмихали саме над лінійкою, що височіла над бараком. Нас було видно, мов на долоні. Кулемети й автомати хижо повискалювалися чорними дулами на безборонних в’язнів. Ворог не раз цілився в мене, але тоді я теж мав зброю і міг захиститися. А тут стояв разом з іншими невільниками, голіруч проти сотень озброєних чекістів. Ніколи досі не почувався таким немічним. Із розпуки й жалю хотілося плакати. Вперше в житті пошкодував, що не загинув у рідній стороні. Бодай мама прийшла б на могилу. А тут розтягнуть мої кості студенющою тундрою росомахи. Холодним дощем згори падає команда.

– Вихаді за зону!