Розділ «СМЕРЕКОВИЙ БІЛЬ Документально-художня повість»

За роботу в бриґаді Чигирина я й не думав братися. Облюбував собі теплий куток у сушарні, якою завідував Чорнобай зі Східної України. Дуже любив він слухати мої оповіді про УПА. Не встигну, бувало, переступити поріг, а той уже просить розповісти про «бандер». Мав при цьому вигляд бешкетливого хлопчака, що на печі колупає стінку за комином. Я не давав себе довго вмовляти. Розповідаю Чорнобаєві про Карпати, сотні, переходи, бої… І такого, бувало, наторочу, аж чоловікові щелепи розводить. Був він років на п’ять старший за мене, а наївніший від дитини.

Доки я полохав Чорнобая неймовірними пригодами, навколо моєї номерованої персони закрутилася веремія. Бучу здійняв бриґадир. Кинулися мене розшукувати. Наглядачі заметушилися, мов жуки в купі торішнього гною. Сушарня, де я падав на дно, стояла на території будівництва цементного заводу. Там мене й розшукували цілий день. Найретельніші пошуки не дали, звичайно, жодного результату. Втік? А я сиджу собі в теплі й гадки не маю. Позбігалося чи не все таборове начальство. За втечу в’язня вищі чиновники з генеральськими погонами по голівках їх не погладять. Гармидер здійнявся неймовірний. Знайшли мене аж перед вечором. Наглядачі так зраділи, що навіть не били, як це водиться у подібних випадках. Тільки бриґадир, як цуцик, прискакує, а вкусити боїться.

Сиджу в бараці. Нудьга розбирає, а ще дошкульніше допікає голод. Співаю. Що дужче діймає голод, то голосніший спів. Пісенний репертуар у мене багатющий. Аж луна б’ється об стіни довгого барака. Заходять винничанин і білорус. Імен їхніх не пригадую. Обидва мали якесь знайомство на складі й підробляли там. Повсякчас було в них щось їстівне. Наносили велику банку квасолі. З’їсти не встигли, і вона скисла. Я замовк. Ще подумають, що дурнуватий якийсь. Чую, балакають поміж собою. Той, що з Винничини, каже:

– Слухай, дамо квасолю хлопчині.

– Да он же подохнєт, – зробив круглі очі білорус.

Я ж усе чую. Нарешті винничанин підступає ближче.

– Синку, квасолю їстимеш?

Трохи подумавши, я кивнув головою. Буду. Доки їв, про наслідки намагався не думати. Лежу на твердих нарах, а в животі, як у того вовка, що з’їв козенят, бур-бур-бур… Ті два лишень зиркають мовчки. Смеркло. Білорус подає голос.

– Іді пасматрі. Он єщьо нє падох?

А мене здуло, наче корову після молодої конюшини. Ледве дихаю.

З їжею була ще одна кумедна приключка. Бреду якось зоною. Обморожені ноги вогнем печуть. Їсти хочеться, аж на очі не бачу. Дибаю, лютий на весь світ. Проходжу повз кочегарку, а звідти махає рукою Борщевський. Був він засуджений на довічно. Таку ж судимість мали в таборі польський підданий Мазепа й один грузин. Борщевський запитує:

– Синку, вугілля на кухню возитимеш?

– Ще б не возити! Адже там можна підхарчуватися, – миттєво спрацьовує думка.

На одному диханні повозив паливо, хоч нога боліла страх. Присів на кухні, а Борщевський шукає, у що би кинути мені каші. Я теж обмацую голодним поглядом кухню. На очі потрапив таз, яким розносили їжу. Подав його Борщевському.

– Кидайте повний.

Він щедро полив кашу зверху олією. Смачнішого я не їв нічого в житті. В міру того, як каші в тазику меншало, очі в Борщевського більшали. Коли я ще кілька разів скреготнув ложкою по днищу порожнього таза і відкинувся на лавці, вони були в нього ледь не на чолі.

– Синок, ана же ґарячая! – Тільки й спромігся витиснути з себе довічний в’язень.

Я ж відчув те вже, як з’їв повний таз гарячої, схожої за смаком на пшоняну каші.

Пихкаю до санчастини. Ще не переступив порога, а Ілля Григорович, грузин за національністю, до мене:

– Уґрак, ти што, ражать сабралса?