Розділ «ЗОЛОТІ ВЕСЛА ЧАСУ, АБО "ІДИ-ІДИ"»

— Все ясно. Несіть сюди пляшку з водою! Соску! І мій портфель! — звелів я.

За кілька хвилин з під’їзду великого будинку було доставлено пляшку з-під “Пепсі” з теплою водою і соскою. Я видобув із портфеля ліки й грудочку цукру. Розчинив цукор у воді, простягнув пляшку Олесі. Обережно дістав з ящика пса, притиснув до грудей. Розтулив пащу, сунув дві таблетки аспірину й услід за ними соску. Пес глухо загарчав, але за пальці не вкусив, прицмокнув.

Цієї миті я необачно ступив на хвору ногу й, охнувши, гепнувся разом із псом на землю.

Пес для мене вже не існував, світ виповнився болем. Я вже бачив “швидку”, яка поспішала крізь місто, щоб одвезти мене в Скліфософського. Я попрошусь не в новий шістнадцятиповерховий корпус, а в старий — біля Великої Колгоспної площі, бо я народився поряд із старим “Будинком милосердя” і знаю його напам’ять. Я лежатиму в палаті, де лежали поранені в боях з Наполеоном, з японцями, з німцями, з фашистами, а до них лікувалися відставні офіцери, нижні чини, старі священики й троє іноземців. Недаремно граф Шереметєв назвав свій дарунок Москві “Будинком для прочан”… Коли я почну видужувати, то обійду на милицях усі куточки великого лікарняного ансамблю, зайду у приміщення колишньої церкви, згадаю про чудову кріпосну актрису Парасковію Іванівну Ковальову, яка незадовго перед ранньою смертю стала графинею Шереметевою. їй і присвячено весь цей ансамбль милосердя.

Однак чому так довго не їде “швидка”? А втім, яка “швидка”?

…Я вже давно лежу в палаті, насолоджуючись її простором, спокоєм, незвичайною білістю, а за вікном, за чавунною решіткою Шереметєвської лікарні вирує недільна Сухарєвка. Ось вона — славетна башта в моєму вікні, споруджена за наказом Петра на честь полку стольника Сухарєва за особливі його заслуги в дні стрілецького заколоту. Ось вони — святкові для всієї Москви та її гостей торги: сотні напнутих за ніч наметів, море голів, пронизливі, закличні голоси. Я встаю і, кульгаючи, обережно виходжу на площу. А може, це вже не я, а інший письменник у довгому чорному пальті й крислатому капелюсі, письменник, який розкрив знамените й таємне гасло Сухарєвки: “На копійку — п’ятаків!”

Гіляровський, дядько Гіляй. Його очима я бачу, як злодій-одинак несе під полою обшарпаного пальтечка “поцуплені” речі, а його вже шукають у натовпі потерпілі. Бачу бідолаху, доведеного до краю, його оточують нахабні гендлярі, силоміць виривають рештки лахів, тицяють копійки й тут же на очах перепродують утридорога. Скупники везуть стару одежу возами, але й на них чекає свій “випадок”: дурний щасливий прибуток або раптовий розбій…

Звідки мені все це таке знайоме? Випадком, чужим нещастям, безпорадністю і розгубленістю перед нахабною силою завжди користувалися харцизяки, на зразок Карлуші, на зразок сумнозвісної “Чорної кішки”, з якими мені довелося зіткнутися у дитинстві…

Дзвінкий голос примусив мене розплющити очі. Та сама лава, дві милиці на землі. Поряд мої нові знайомі — Олеся, Кир, Вітер. З допомогою дітей я підвівся, обіперся на милиці, закульгав до лави Милиці оті, виявилося, належали їхньому дідусеві, запасні Чи довго я лежав і марив лікарнею та Сухарєвкою? Та ні, не довго, діти лише встигли збігати по милиці.

— Дуже болить? — запитала Олеся.

— Трохи болить.

— А Гаврик заснув. — Засмагле обличчя Кира ворухнулося в усмішці. — Спасибі за допомогу.

— Який Гаврик? — Я геть-чисто забув про хворого пса, але, оглянувшись на ящик, виправився: — А чому він Гаврик?

Кир охоче пояснив:

— Дуже просто. Гав! І ррр-рик!

Несподівано задряпало в горлі, защипало очі — зі мною це буває рідко! Щось знайоме, домашнє відгукнулося на ім’я хворого пса Згадав: під час війни у дворі бігав чорний ласкавий собачисько, а господарем його був дядько Серьога, мій найбіліший у світі міліціонер. Тіснувато та й голоднувато було в домі із собакою, але як йому всі заздрили… Так, у ті часи собак не кидали напризволяще.

— А тепер ми лікуватимемо тебе, — заявила Олеся.

— Як це лікуватимете? Може, ви накладете гіпс?

Погляд сірих Олесиних очей був серйозним. А обличчя… Мені здалося, воно стало рожевіти Ні, навіть не рожевіти — раптово золотитися, наче сонце на сході.

— Хочеш, щоб біль зовсім минув? — запитала Олеся таким природним, без найменшого сумніву тоном, що я зразу повірив: вона знає якийсь секрет.