Розділ «ЗОЛОТІ ВЕСЛА ЧАСУ, АБО "ІДИ-ІДИ"»

— Я боюся лоскоту, — пробурчав Вітер, виходячи за мною.

— Не бійся, — шепнув я йому, — він просто лякає.

Я ж бо знав, що у Вагиній кишені ніж на пружині, але навряд чи він пустить його в хід через велосипед: не такий він підлий і дурний…

Вага стояв, широко розставивши ноги, всім виглядом показуючи, що він гроза двору. Був він у батьковій тільняшці з рудими плямами від мастила й широких штанях, латаних-перелатаних. Після сьомого класу Вага працював на заводі токарем, міг зробити для “замовника” будь-яку річ і взяти його в рабство на місяць, два, три. Ми, школярі, розплачувалися бубликами, що їх одержували на сніданок: по бублику в день. Зате коли я загубив продуктові картки, мої переживання тривали тільки півдня: Вага роздобув десь точно такі ж талони, а я понад місяць торгував на Казанському вокзалі сірниковими коробками, віддаючи, зрозуміло, виручку своєму “благодійникові”. Вагин батько загинув на фронті, і він після цього нічого не боявся.

Вага з цікавістю оглянув моїх товаришів, смикнув Олесю за червону майку, а у Вітра помацав вухо.

— Закордонні? Американські? — запитав він, широко розкривши білозубий рот.

— Свої, — відповів я, — із сусіднього двору. Щойно приїхали. Забери руки, не займай.

Фраза “із сусіднього двору” правила за охоронну грамоту. Сусідів не кривдили. Поряд з нами, у будинку тридцять п’ять, жили неприторенні розбійники й бандити — Шари, Фінгал, Брек, брати Воли та інші підлітки з не менш екзотичними прізвиськами. Вони або билися на смерть із зайдами, або затівали черговий набіг, але своїх особливо не чіпали. Казали, що вони нащадки тих лихих людей, які колись грабували обози скупників та купців, чий шлях пролягав через Грохольський до Сухаревки. Не знаю, чи так це, тільки нікого з них я потім не зустрічав.

Зауваження щодо рук розізлило Вагу.

Він похмуро звелів:

— Ану, письменнику, виверни кишені!

І вихопив. у мене авторучку, став її роздивлятися, бурмочучи:

— Ага, заряджається не чорнилом, а кулями. Агентурна. Це вже я знаю, читав деяку літературу.

— Віддай, — попросив я, розуміючи всю безнадійність мого становища. Я бачив, що паркерівська ручка вразила хлопця, але не міг же я пояснити йому, звідки вона взялася.

— Ось, викуси. — Вага сунув мені під ніс здоровенну дулю. — Або я вріжу…

Хоробра Олеся ступнула крок назустріч розбійникові.

— Ти що це надумав? — суворо мовила Олеся. — Негайно віддай. Вона йому потрібна. Він пише книжки.

— Знаю, що письменник. — Вага зареготав.

— Ану, подивися мені у вічі! — зажадала дівчинка. Він глянув у суворо-зелені бездонні очі. І відвернувся. Знехотя простягнув авторучку.

— Я просто хотів його врізати, — ліниво позіхнув він.