— Дівчинко, — сказав я, — поклади папір у портфель.
— Зараз. А що таке “Іди-іди”? — Вона вчитувалась у мої карлючки.
— Це рукопис, — відповів я. — А рукописи не можна читати без дозволу автора. Йди гуляй.
А дівчинка не вгаває:
— Ви той самий письменник, який пропав з клубу? Адже вас шукають, ми були там…
— Раз шукають, значить, знайдуть, — заспокоїв я її. — А “Іди-іди” — це стародавня довоєнна іграшка…
— Довоєнна… — повторила пошепки моя співрозмовниця і затамувала на мить подих. — А яка?
Ні, голос у неї аж ніяк не пискливий, а приємний, лагідний.
Я обіперся спиною об тверду лаву, трохи підвівся, оглянувся.
Дивлюся: поряд з дівчам у червоній майці й відбілених сонцем і пральним порошком блакитних джинсах два хлопчаки — один нібито природжений спортсмен, засмаглий, з опуклою мускулатурою, а другий — довший і худіший — блідий, навіть ледь синюватий, з відстовбурченими вухами й шльоп-шльоп губами.
— Хто ви такі? — запитав я, поступово отямлюючись.
Виявилося, дівчинку звали Олесею, а її братів Киром і Вітром. Як я потім з’ясував, “Олеся” було ім’я справжнє, зафіксоване в метриці. Кир був названий від народження Кирилом, а Вітер — Вертером. Коли підріс і став розуміти, що й до чого, йому, певна річ, не дуже сподобалося це романтичне ім’я, І він оголосив себе Вітром; а брат і сестра за надзвичайних обставин, коли товариство потребувало вияву видатних здібностей старшого брата, величали його Вітрогоном.
— У нас є свій хворий, — сповістила Олеся, склавши всі мої речі у портфель. — Хочеш подивитися?
Я кивнув.
Олеся показала на зелений сміттєвий ящик, що стояв у кутку двора. Мабуть, даремно назвав я його сміттєвим. Ящик, певно, ніколи й не призначався для сміття. З першого погляду було видно, що це досить чистенький, рідкісного яскраво-зеленого кольору, давно забутий дорослими, якийсь радісний ящик.
При підтримці дітей я доскакав до нього на одній нозі, вхопився рукою за ріг ящика, відкинув кришку. І побачив щось руде, кошлате, воно важко дихало і було дбайливо накрите синьою шкільною курткою. Трохи підняв куртку, а під нею — зовсім хворий пес. Очі заплющені, шерсть збилася в ковтухи.
— Давно він тут? — запитав я.
— Три дні, — хором відповіли мої знайомі. — Ми чергуємо навперемінки.
— Нікуди не годиться. Треба його або додому, або в лікарню.
— Але ж додому… — Діти розгублено переглянулися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нові пригоди Електроника» автора Велтистов Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЗОЛОТІ ВЕСЛА ЧАСУ, АБО "ІДИ-ІДИ"“ на сторінці 2. Приємного читання.