Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Ну, висловимось так: у них нема контакту. У перше літо російської кампанії такий контакт був, а тепер діло дійшло до того, що генерал Лахузен, який приїжджав до нас учора, частину своєї промови присвятив їхньому примиренню. Ну, звичайно, не так прямо: мовляв, панове, помиріться і працюйте дружно. Про них конкретно й слова не було сказано, але, повторюю, частина промови генерала мала цю мету, і всі це зрозуміли. Коротко і як я розумію: причина зіткнення між Зомбахом і Мюллером — це їхнє ставлення до ходу подій. І мушу вам сказати, що зараз Мюллер здається мені більш справжнім наці, ніж Зомбах. А ще минулого року я думав навпаки. Я ж у Франції теж працював із Зомбахом. Він мене і сюди витягнув. Якби ви знали, як він працював у Франції! — Фогель ногою присунув стілець до ліжка і поклав на нього ноги. — Ви знаєте, звісно, про старе суперництво між нашим абвером і гестапо?

— Ну звідки я можу це знати? — з усмішкою і здивуванням сказав Рудін. — У кращому випадку міг лише догадуватись.

— Суперництво це досить давнє, але особливо воно почало загострюватись у Франції, коли нашим окупаційним силам почав допікати так званий французький Опір. За порядок у Франції тоді відповідало гестапо, СД. А ми там тільки вели розвідку. У нас досвіду розробки з допомогою агентури було, звичайно, більше, і склалося становище, коли ми про таємну організацію французів знали значно раніше і краще, ніж гестапо, яке і у Франції діяло своїм улюбленим методом масових облав та арештів. Те, що нам було непотрібне, ми, природно, віддавали гестапо і цим їм допомагали. Але в наших руках, вірніше — під нашим наглядом, були крупні вузли таємної мережі Опору, які ми іноді навіть оберігали від гестапо, бо через ці вузли ми вели розвідку, яка виходила далеко за межі Франції. І ось тут саме і почались наші вже відкриті сутички з гестапо. — Фогель замовк, задумався, певно пригадав той час, і, похитавши головою, вів далі: — Але тоді його керівники не мали рації. Вони просто не хотіли або не могли зрозуміти наших особливих завдань. Як тонко і гнучко працював тоді Зомбах! Він дуже багато зробив, щоб пом'якшити конфлікт, але в принципі конфлікт лишився. Він проривався назовні то в Чехословаччині, то в Данії, то в Польщі. Але то був зовсім інший час. Тепер Німеччина поставила на карту все, все, що вона має, і свою історію на додачу. І ось у цей страшенно важкий час фюрер показує зразки гнучкості, і Сталінград зовсім не позбавляє його ентузіазму та віри. Навпаки, він з притаманним йому розумом консолідує всі сили, геніально маневрує ними. А в цей час ми тут не можемо встановити контакту між собою. Ганьба! Генерал Лахузен, славетний Лахузен, який завжди був готовий, як про нього говорили, стрибнути з парашутом на дах будь-якого президентського палацу, він, замість того, щоб ударити кулаком по столу і закликати всіх до порядку, втовкмачує Зомбаху, що труднощі в Сталінграді — це не привід впадати в песимізм, що слід виховувати в собі високий дух, що вкрай необхідна консолідація сил. — Фогель скочив з постелі й почав ходити по кімнаті.— А ви не перебільшуєте конфлікту між Зомбахом і Мюллером? — обережно спитав Рудін.

Фогель спинився і, дивлячись на Рудіна, сказав:

— А ви б послухали, що на цій нараді говорив сам Зомбах! Виступав, ніби на панахиді. «Ми, — каже, — поставлені в становище гонщика, який їхав не тією дорогою і якому треба тепер повертатися до роздоріжжя на початку шляху». І так далі в такому ж плані.— Фогель нервово розсміявся і сказав: — От Зомбах, виявляється, і є той самий типовий пасажир поїзда, який раптом згадав, що є машиніст, котрого можна в усьому звинуватити. Але, чорт забери, що трапилось? — вигукнув Фогель і знову замаячив по кімнаті.— В цілому ж сьогодні я за Мюллера, — після тривалої паузи сказав він уже спокійно. — Він і вчора виступав зрозуміло, енергійно. Звичайно ж, ми повинні робити лише одне — всіма силами, всіма засобами бити по ворогу, а не сперечатися, що важливіше — розвідка чи диверсія. — Фогель знову сів на постіль до Рудіна і сказав стомлено: — Словом, Крамер, невесело. Чи не сном було моє життя у Франції? Тріумфальна арка з нашим прапором на колісниці. Нотр-Дам, де фюрер був у білосніжному кітелі. Який він веселий стояв біля гробниці Наполеона! А тепер десь у снігу гинуть наші невідомі герої…

— Чому гинуть? — спитав Рудін. — Вони роблять своє святе діло і переможуть. Бога ради, не ставайте схожим, на змальованого вами Зомбаха.

— Ви, Крамер, вірите? Справді вірите? — спитав Фогель, безтямно дивлячись на Рудіна.

— Вірю, — відказав Рудін. — Вірю з самого початку. — І він усміхнувся. — І я ніколи, можете мені повірити, не перетворюсь на пасажира, який накидається на машиніста за п'ятихвилинне спізнення поїзда.

— Спасибі, вам, Крамер, велике щире спасибі.— Очі у Фогеля волого заблищали. Сентиментальний, як багато хто з німців, він, певно, і справді був розчулений відданістю Рудіна. — І я вам вірю більше, ніж деяким нашим чистокровним і відзначеним нагородами арійцям, слово честі офіцера! — Фогель насунувся на Рудіна і міцно потис йому руку. — Пробачте мені, дорогий Крамер, я трішечки випив, але ви не думайте, можете на мене розрахоаувати цілком і завжди. А тепер спіть. — Він досить твердо вийшов з кімнати.

«А, голуб'ята, стривожились! — радів Рудін. — Он що робиться! Це чудово. І хай живуть захисники міста-героя!» Рудін спробував уявити собі це місто, в якому він ніколи не був, місто, до якого ще так недавно з тріумфальним виттям рвались гітлерівські орди. Рудіну довелася якось слухати німецьку радіопередачу, яку вели з берега Волги. Фоном передачі був безперервний гуркіт вибухів. А репортер у цей час очманілим, хрипким голосом вигукував короткі фрази:

— Пікірувальники Герінга перетворюють місто в руїни! Місто — гігантське вогнище! Дим сховав сонце! Сутінки опівдні! Це апофеоз. Я мию свої чоботи у Волзі. Слухайте, це хлюпоче волзька вода!..

Після передачі грали марш і били в барабани. Хоч Рудін і знав дещо від Маркова про справжній хід війни, від цієї передачі на душі у нього стало холодно і тривожно. Тим радіснішим був зараз його тріумф. Уява малювала йому картину розбитого, заметеного снігом міста, в якому цілу добу не вщухав бій. Учора Берлін передавав, що боротьба йде за кожний будинок. Це здорово! Чи давно вони горланили, що на шляху до Сталінграда їхні війська за день просуваються на п'ятдесят кілометрів? А потім з розгону врізались у місто і тепер тижнями ведуть бої за кожний будинок, і все, чого вони досягли за літо, уже пішло прахом. Фортеця на Волзі стає всенімецьким кошмаром…

Рудін не міг заснути. Все, що він дізнався сьогодні, треба точно і докладно викласти в донесенні. Про це він і думав, крокуючи в темряві у своїй тісній кімнатці.

Те, про що Рудін дізнався цього вечора, виявилося ще серйознішим, ніж він гадав. У грудні і січні обстановка в «Сатурні» визначалась одним словом — Сталінград. Дійшло ось до чого. Коли стало остаточно ясно, що шоста армія гине, Мюллер на вечірній п'ятихвилинці зажадав, щоб були припинені будь-які розмови про це місто, які заважають співробітникам зосередитись на важливіших для них питаннях. Він попередив, що такі розмови будуть розцінюватись як ворожа пропаганда, як пораженство.

Але марно! Чорна тінь розгрому армії Паулюса лежала навіть на обличчях співробітників. І сам Мюллер уже не міг володіти собою. Коли почався і першу добу успішно йшов наступ групи військ Манштейна, що кинулись на порятунок оточених військ Паулюса, Мюллер на п'ятихвилинці урочисто оголосив про це.

— Цей наступ, — сказав він, — приклад, який дає всім нам армія. Вона завдає навального удару і по доморослих політиках та песимістах.

Але через кілька днів стало відомо, що генерала Гейма — командира танкового корпусу, на якого покладались головні надії, генерала, чиє ім'я за останні дні називалось в усіх радіопередачах, генерала, якого не далі як учора називали «втіленням безпощадної відплати ворогу», цього генерала наказом Гітлера звільнено з поста, його розжалували в солдати і судитимуть.

Це було вже занадто! У Мюллера вистачило глузду не проводити цього дня п'ятихвилинки. Але німців чекали ще важчі випробування, апогей яких настав наприкінці січня. На Волзі — катастрофа, розгром, а Берлін ще сурмить про стійкість героїв. Гітлер присвоює Паулюсу звання фельдмаршала, а назавтра з'ясовується, що фельдмаршал здався в полон разом з своєю армією. Більше його ім'я не згадується ніде. Німеччина в траурі. Радіо передає тужливий плач дзвонів. У коридорах «Сатурна» тиша. Співробітники намагаються не виходити з своїх кімнат, щоб не потрапити на очі начальству, і наче бояться один одного. Кілька днів не проводяться п'ятихвилинки.

Увечері четвертого лютого, коли Німеччина вже зняла траур, Рудін працював в оперативному залі. Оператори раз у раз клали на стіл Фогеля радіодонесення агентів. Змарнілий, неголений, Фогель швидко читав і передавав їх Рудіну. Майже всі донесення стосувалися Сталінграда, І було видно, що агенти теж переживають страх. Одне з донесень Фогель прочитав і вже подав Рудіну, потім, певно, передумавши, хотів покласти його в папку, але знов передумав і віддав Рудіну.

Рудін прочитав: