Розділ «Частина перша НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ»

— Я можу нагадати, — відпарирував Зомбах, — що восени сорок першого року в результаті нашої гри ми одержали не одну радянську дивізію.

— Виграш перших тижнів війни не береться до уваги, — твердо промовив Канаріс, — тоді наш партнер страшенно нервував і робив грубі помилки.

— Можливо, — відповів з гідністю Зомбах. — Одначе ви тоді нагородили мене.

— Ордени періоду успіхів важать менше від орденів періоду запеклої боротьби, — відрізав Канаріс і різко повернувся до заступника Зомбаха — Мюллера. — Ви можете що-небудь додати? Спасибі, Зомбах.

Еріх Мюллер підвівся на весь свій гренадерський зріст.

— Я поділяю тривогу полковника Зомбаха з приводу глухих точок, — почав Мюллер неквапливо, гарячково обдумуючи, як йому повести мову далі так, щоб дістати якнайменше запотиличників од Канаріса. — Однак ми вживаємо всіх залежних від нас заходів, щоб з'ясувати становище. Одним із таких заходів є виконання вашого наказу про рішуче збільшення числа агентів, які засилаються в тил ворога. Останнім часом ми на один і той же об'єкт з однаковим завданням закидаємо агентів по двічі і по тричі, і вже є випадки, коли останнє закидання прояснило ситуацію попереднього. — Помітивши, що Канаріс схвально кивнув йому, Мюллер заговорив впевненіше: — Що ж до претензій до нас армії, мені здається, що у дечому винні ми самі. Нам треба бути ближче до армії, і не лише до армії. Наша віддаленість від повсякденних турбот фронту дратує і людей служби безпеки, які несуть на своїх плечах нелегкі обов'язки.

— Можливо, доцільно, підполковнику, призначити вас ад'ютантом при командирові однієї з дивізій СС? — лагідно посміхаючись, запитав Канаріс.

Усі завмерли. Мюллер зрозумів, що перестарався, і вирішив за краще обернути все на жарт.

— Я не заслужив такого підвищення, — сказав він.

— Хвалю за скромність, — посміхнувся Канаріс. — Я згоден, попрацюйте поки що на своїй посаді. Але я хотів би почути від вас відповідь на таке запитання: що вас найбільше непокоїть?

— Росіяни, — відповів Мюллер без тіні посмішки.

Канаріс зареготав, засміялися й інші.

— Я маю на увазі росіян, яких ми використовуємо, — поквапливо пояснив Мюллер, і його обличчя порожевіло. — За невеликим винятком я їм повністю ніколи не довіряю. А взагалі їхня психологія для мене загадка. Я працював у Франції. Там усе було ясніше або принаймні легше. Переді мною був француз, який хотів у нас добре заробити і заради цього ставав чудовим виконавцем моєї волі. Або ж я мав справу з французом, чиї політичні переконання гармонували з нашими ідеями, — ця гармонія давала мені можливість сподіватися, що я і тут одержу хорошого виконавця. Ми непогано використали там і карний елемент. Наш другий відділ, коли мова йшла про диверсії або про терор, ніколи не відчував браку виконавців, узятих із цього середовища. За свободу і гроші ці люди робили чудеса. А тут я не можу збагнути психології навіть карного злочинця. Недавно привели до мене професіонального злодія. Десять років відсидів по радянських тюрмах. Наш другий відділ хотів закинути його в Москву з терористичним завданням. Нізащо! «Я, — каже, — злодій-домушник, а на «мокре» ніколи не ходив і не піду». «Мокре» на їхньому жаргоні — це коли маєш оправу з убивством. І взагалі він, бачите, принципово стріляти не хоче, він проти війни і так далі і таке інше.

— Ви читали Достоєвського? — запитав Канаріс.

— Ні.

— Даремно. Спасибі,— Канаріс поглянув на годинник. — Повільно йдуть у нас справи і не зовсім правильно. Нам не слід, по-моєму, намагатися теоретизувати з приводу наших успіхів чи промахів. Після війни з'являться автори мемуарів і подбають про це. Нашій роботі завжди притаманні динамічність і маневреність, і от у дусі цього я й попросив би виступати. Послухаємо майора Зандерлінга.

Виступило ще четверо офіцерів. Слухаючи їх, Канаріс прекрасно розумів, що стан справ тут кепський. Для нього це не було новиною. Його передчуття підтверджувались. Приймаючи рішення про розгортання в Росії тотальної розвідки, він сподівався, крім усього іншого, на досить просту теорію: чим більше пострілів, тим більше шансів на попадання в ціль. Але ця тричі проклята більшовицька Росія лишається складною загадкою. Чого варте лише те, що вона після трагічного розгрому в перші місяці війни змогла не тільки встояти, але й зібрати сили для відсічі! Росіяни, звичайно ж, незбагненний народ. Рівень їхнього життя був дуже низький, а вони за це життя з піснею йдуть на шибеницю. І, нарешті, те, що найближче до справ абверу, — російська розвідка і контррозвідка. А втім, чому «нарешті», коли це найголовніше? І ось навіть на цій нараді промовці кажуть про що завгодно і майже не згадують про свого безпосереднього противника. А втім, пояснити це не так уже й важко: всі ці офіцери пам'ятають його, Канаріса, виступ перед самою російською кампанією, коли він радянську розвідку і контррозвідку назвав таємничими нулями, і тепер вони не хочуть пошитися в дурні. Так, треба признатись, коли готувалася кампанія проти Росії, він занадто покладався на думку начальника своєї контррозвідки полковника Бентевіньї, який радянську контррозвідку вважав безпорадною. Але тепер, після майже року війни, вже цілком ясно, що радянська розвідка і контррозвідка — це реально існуюча сила і що саме ця сила змушує зараз тривожитись учасників наради. Канаріс вдивлявся в офіцерів за столом: чи всі вони залишаться до кінця відданими йому, коли становище, не дай боже, стане ще гіршим? Цілком впевненим він був лише в полковнику Зомбаху, якого знав уже добрий десяток років як цілком вірну йому людину. А ось здоровань Мюллер, незважаючи на свої правильні висловлювання, просто небезпечний. Небезпечний не тільки тим, що дозволяє собі відкрито робити так далеко націлені заяви про необхідність кращого контакту з людьми Гіммлера. Треба пам'ятати, що цей чоловік не так і давно прийшов в абвер із гестапо, і ніяк не можна поручитися, що він і тут не є очима й вухами рейхсміністра. На Зандерлінга можна покластися лише тому, що він дурний і до кінця буде діяти з упертістю і сліпою відданістю малописьменного солдата. Інших офіцерів Канаріс просто недостатньо знав…

— Чи задоволене нами вище командування або СД — це питання, породжувані непотрібним і шкідливим дбанням про кар'єру, — так почав свій виступ Канаріс—А от чи ми самі задоволені своєю роботою — це святе питання нашої відданості фюрерові і його геніальним планам, питання нашої гордості і нашої готовності всього себе присвятити великим цілям Німеччини. В цьому аспекті я й хотів би розглядати становище наших справ і зробити деякі конкретні пропозиції.

Канаріс говорив недовго, хвилин двадцять. Усі його пропозиції стосувалися організації тотальної розвідки.

Ніякого рішення нарада не винесла. Само собою розумілося, що вказівки Канаріса є немов продовженням наказу…