Розділ «Частина перша НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ»

Канаріс легко збіг по східцях на землю. Тепер можна було розгледіти, що він зовсім невеликий на зріст, це особливо підкреслювали довгий, майже до п'ят, кожух і надмірно висока хутряна шапка-камилавка. До Канаріса підійшов лише генерал Лахузен — один із його заступників, який прибув сюди раніше. Решта стояли на пристойній відстані.

— Із щасливим прибуттям, — потискуючи руку адміралові, сказав Лахузен.

— Навіщо цей парад? — Канаріс кивнув на людей, що стояли віддалік. — Ви ж знаєте, що я цього не терплю. Де машина?

Вони сіли в величезний, як вагон, «майбах».

— Решта хай їдуть хвилин через п'ятнадцять після нас, — звелів Канаріс— Що за дурна звичка влаштовувати кавалькади!

Машина обережно і незграбно спускалася з Покровської гори. Її щохвилини заносило, ланцюги на колесах з неприємним скреготом вгризалися в снігову дорогу.

— Оце і є російська зима, — задумливо сказав Канаріс, дивлячись у вікно на засніжені горбасті береги Дніпра. — Але ж вона однаково важка і для нас, і для росіян.

— Якщо не брати до уваги, — сказав Лахузен, — що російська техніка пристосована до холодів, а наша — ні. У росіян, наприклад, є такий винахід — ва-лян-ки, — генерал Лахузен вимовив це слово по-російськи. — Це чоботи із овечої шерсті. Або ось — подивіться, будь ласка… — Лахузен показав на двох дітлахів, які, з'їжджаючи з гірки на санчатах, перелякались машини і перекинулись у сніг. Сміючись, штовхаючи одне одного, вони борсалися в снігу. — Їм все одно, що теплий пісок, що цей холодний сніг.

— Нараду підготовлено? — перебив його Канаріс.

— З'їхалися всі. Основну доповідь зробить, звичайно, Зомбах.

— Не доповідь, а звіт, — вірний своїй неквапливій манері, сказав Канаріс — Я втомився від нескінченних проектів і планів. Він повинен сказати точно і ясно, що зроблено і що буде зроблено.

— Приблизно так я його й орієнтував, — не зовсім упевнено сказав Лахузен. — Але ви ж знаєте Зомбаха, він вивалить на стіл, крім усього іншого, купу об'єктивних причин і купу вимог.

— Ну що ж, причини — це вже дещо. В причинах треба розібратися.

Нараду було скликано в затишному будиночку на засніженій, далекій від центру вуличці, яка чомусь звалася Меєрівським шосе. Обстановка всередині будинку залишалася такою, в якій тут проходило чиєсь мирне життя. В їдальні майже півстіни займав величезний, схожий на орган, буфет. Навколо овального стола стояли старовинні віденські стільці з дірчастими вичовганими сидіннями. Над піаніно, покритим мереживною доріжкою, висіла збільшена фотографія чоловіка й жінки. В чорному, наглухо застебнутому піджаку, в накрохмаленому комірці з відігнутими ріжками, із стрілчастими вусами під масивним носом, чоловік скидався на комерсанта або на шанованого лікаря. Жінка була, очевидно, в весільному вбранні, білий флер, накинутий на високу зачіску, робив її схожою на королеву. Обличчя в неї було миле, добре і трішки злякане.

Поглянувши на ці портрети, Канаріс сказав сміючись:

— Хай щастя цієї пари супроводить нашу роботу! Всі військові, що стояли кругом столу, шанобливо посміхнулись. Канаріс сів за стіл на покуті, якраз під портретами, і жестом запросив усіх сісти.

— Ми почнемо з того, що послухаємо полковника Зомбаха, — тихо і якось по-домашньому сказав Канаріс, немов і справді тут був якийсь сімейний збір.

Полковник Зомбах, огрядний, з вольовим, замкнутим обличчям, повільно встав, розстебнув портфель, вийняв із нього розпухлу папку, розкрив її, надів на носа прямокутне пенсне, від чого зразу став подібним до вченого.

— Регламент? — запитав він густим низьким голосом, знімаючи з рук годинника.

— На проекти — одна хвилина, — розсміявся Канаріс— На діловий аналіз обстановки і конкретні пропозиції — необмежений час.