Розділ «Частина перша»

Він мовчки ступив крок до мене і простяг коробку з сірниками. В сутінках я не міг роздивитися його обличчя, він же, здавалося, не виявляв ніякої цікавості до мене.

— Може закурите? — запропонував я йому цигарку.

— Ні, дякую, — відповів він, і голос його видався мені знайомим.

Я чиркнув сірником і запалив. Вогник сірника освітив моє лице.

— Олексо Мартиновичу, це ви? — здивовано спитав незнайомий.

— Так. А ви хто?

Я підійшов до невідомого і вдруге засвітив сірник. Передо мною стояв Макаренко.

— Не знав, що ви полюбляєте романтичні прогулянки на самоті, — сказав я, сміючись.

— Виявляється, що між нами є схожість, — з ледве помітною іронією відповів він.

— Ви певні? А може, я призначив тут побачення.

— Тоді це свідчить про вашу легковажність.

— Ви праві. Але коли я йшов сюди, то не думав, що зустріну тут кого-небудь.

— Ви вже давно тут?

— Чимало. Та все ж менше, ніж ви.

— Хіба я так довго? — він підніс руку з годинником до очей і здивувався, побачивши, що вже досить пізно.

Ми помовчали.

— Завтра ввечері я їду за кордон, — сказав я перше, що впало мені в голову.

— Яв той же час виїжджаю на Далекий Схід.

Ми ще помовчали, охоплені кожний своїми думками. Не знаю, про що думав інженер, але я згадав Ліду Шлемеху, лист від неї, переданий мною Макаренкові, розмову з дівчиною перед її від’їздом.

Крізь хмари почало пробиватися місячне світло, і хоча місяця не було видно, але темрява трохи порідшала. Сніг перестав падати, погода змінювалася.