Розділ «Частина перша»

Пароплав, що йшов з моря, наближався до берега і дав гудок, сповіщаючи про своє прибуття. Я встав з лави, щоб іти до готелю. Тут я помітив на землі щось чорне. Ступив кілька кроків, нахилився і підняв дамську сумочку. Подивився навколо, але на бульварі, крім мене, вже нікого не було. Я був певен, що сумочку загубила власниця приємного голосу, і навіть зрадів, що є можливість з нею познайомитись. Але де вона? Чи повернеться сюди? Завтра вона їде. Залишалося посидіти тут і підождати. А може, в сумочці є якісь документи?

Остання думка примусила підійти до ліхтаря й відкрити сумочку. Всередині знайшов шовкову хустинку з ініціалами “Л. Ш”, тюбик з губною помадою, флакончик “Кримської троянди”, гребінець, пудреницю та якийсь лист. Жодного документа, жодного папірця, що могли б вказати, хто власниця сумочки. Читати чужий лист мені було ніяково, і, стримуючи свою цікавість, я повернувся до лавки над морем.

Ждати більше ніж годину невистачало терпцю. Час був уже пізній. До готелю я повернувся далеко запівніч, і портьє з цікавістю позирнув на мене, віддаючи ключ від кімнати. Опинившись у своєму номері, я засвітив настільну лампу і уважніше розгледів знахідку. Це була елегантна сумочка, прикрашена ніжносиніми волошками. Такі сумочки носять милі, проте не дуже вибагливі франтихи, які віддають перевагу не так міцним, довговічним, як гарним, легким і ефектним речам.

Знов переглянувши те, що містилося там, я нарешті дозволив собі прочитати листа.

“Шановна Лідіє Дмитрівно!

Я хотів написати “люба Лідо”, але не знаю, чи дозволите мені таку вільність. Минуло багато часу відтоді, коли це дозволялося. Проте я хочу в цьому листі звати Вас так само, як звав тоді, бо лист цей неофіційний і, може, останній.

Сьогодні я приїхав до Вашого міста, довідався про Вашу адресу, але не зміг Вас побачити. Мушу сьогодні ж виїхати з тим, щоб за кілька днів повернутися. Ви знатимете про мій приїзд і, якщо схочете, дасте можливість побачити Вас.

Сьогодні для мене особливий день. Адже кілька років тому саме цього дня я вперше побачив Вас. На моєму столі стоїть букет білих троянд. Це — “Снігова королева”…

Чи пригадуєш ти той сонячний радісний день, коли ми зустрілися з тобою в Долині квітів, коли ти прийшла туди за “Сніговою королевою”? Навколо зеленіли дерева, на плантаціях цвіли троянди, мов кров, червоніли гвоздики, дзюрчав струмок під маленьким містком, на якому ми стояли, а над нами височіли снігові хребти піднебесних гір. До моєї пам’яті, здається, запало все до найменшої дрібниці, що я бачив тоді. Біла суконька, квіти в лівій руці, біляві шовкові кучері на твоїй голівці, задьористий носик і чудесні очі, мов краплини ранішньої роси. Я порівняв тебе з трояндами, які ти тримала в руці, і назвав тебе Сніговою королевою.

Чи пригадуєш, як, жартуючи, ти пообіцяла дозволити себе поцілувати один-єдиний раз, коли я зустріну тебе через місяць на маленькій станції між Києвом і Одесою? Ти сміялася з цієї умови, бо знала, що незабаром я мушу їхати далеко за Урал, у засніжений Сибір.

Минув місяць, і пізно ввечері я прийшов на станцію, через яку ти мала проїхати ранком наступного дня, повертаючись додому. Ту ніч я не спав. Десь опівночі, перейшовши високим мостом через залізницю, опинився в маленькому містечку. На вулицях панувала темрява, лише зорі ледве освітлювали силуети будинків та тополь. Рідко-рідко зустрічалися перехожі. Був час возовиці, і в повітрі пахло пилом та снопами. Блукаючи вулицями того містечка, я вийшов у поле. Пригадую високий насип, порослий густою травою. Зійшовши на той насип, довго там стояв, оглядаючи небо. Я дивився на зорі і думав про ту символічну зірку, яку кожен з нас хоче привласнити, — зірку, що знаменує долю людини. Я вибрав найкращі з них для тебе і для себе. За цим смішним заняттям, яке зрозуміле лише закоханому, застав мене ранок. Я повернувся на станцію. Коли черговий по перону “вибив” у дзвінок традиційну оповістку про вихід поїзда з сусідньої станції, я відчув приплив сильного хвилювання. “Чи їде вона сама сьогодні? Чи пам’ятає нашу умову й свою обіцянку? Певне, давно забула про свій жарт. Коли їде цим поїздом, то спокійно проспить ранішній час на своїй полиці. Навіть якщо й прокинеться, то як же я знайду її, не знаючи, в якому вона вагоні? А поїзд так мало стоїть на станції. Правда, у мене був квиток на той самий поїзд, і я тішив себе надією, що, може, розшукаю тебе в одному з вагонів під час поїздки.

Паровоз гукнув біля семафора і з гуркотом влетів на станцію. На. дверях одного з вагонів я побачив тебе. Ти сміялася, виглядаючи на перон. Ти була радісно здивована, коли побачила мене. Не вірю, щоб ти забула про ту чудову хвилину.

Після того ми стали чи не найкращими друзями. Пригадуєш той день у вагоні? Наприкінці ми трохи посварилися, але потім якого теплого, любого листа одержав я від тебе. А далі? Я був за кілька тисяч кілометрів від тебе. Протягом довгого часу писав тобі листа за листом, але відповіді не одержував. Потім у мене сталися деякі зміни, були неприємності, довелося їхати працювати не туди, куди хотів. Я втратив тебе. Минали роки, спала гострота болю, та десь у глибині моєї свідомості весь час щось щеміло, коли згадував тебе. І довідавшись про твою адресу, не можу не написати тобі ще раз і не попросити про побачення, моя Снігова королево…”

“Так ось вони й зустрілися”, — подумав я, згадуючи парочку над морем. “Але чи це він?” І чомусь мене пройняла певність, що то не міг бути автор листа.

Це ускладняло справу з поверненням сумочки. Спочатку я хотів другого ж дня дати об’яву в місцевій газеті або почепити десь на паркані біля моря оголошення про знахідку. Але тепер мені здалося, що це неможливо. Адже вона ранком виїздить відціля, залишається її супутник. А він, мабуть, знає про загублену сумочку, може прийти по неї і, коли я поверну, прочитає листа. А лист цей призначався не для нього.

І я вирішив зберегти в себе сумочку до того часу, поки не зустрінусь з жінкою, голос якої я чув там, над морем. Може, це ніколи не трапиться. Тоді у мене збережеться людський документ про кохання, про щирість почуття, про якусь трагічну розлуку.

2. РЕДАКТОР УСМІХАЄТЬСЯ

Антон Павлович Черняк, редактор науково-технічного журналу “Зоря”, прислав мені листа з проханням негайно прибути до столиці для переговорів про якусь надзвичайно інтересну роботу. Хоча я збирався відпочивати на півдні ще тижнів зо два, тим більш що в моїй квартирі відбувався капітальний ремонт, та виклик Черняка мене зацікавив.

В телеграмі одночасно натикалося про бажаність мого постійного співробітництва у “Зорі”. Давнє знайомство з Антоном Павловичем, моє щире захоплення “Зорею”, що на той час уже користалася світовою популярністю, і постійний інтерес до науково-технічних проблем примусили мене поставитись до цієї пропозиції серйозно. І я, відповівши Чернякові телеграмою, негайно виїхав. В телеграмі я сповіщав про поїзд, вагон, яким їду, і одночасно (з огляду на ремонт квартири) просив потурбуватися про номер у готелі.

На вокзалі мене зустрів молодий чоловік. Він відрекомендувався співробітником “Зорі” Догадовим і запросив їхати разом з ним прямо до редакції.