Розділ «ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ»

— Тільки вдома таку воду пив! Нарзан!

Хлюпнув на засмагле, обвітрене обличчя, і бризки заіскрилися сріблом.

— А як же звати тебе, водоносе?

— Петриком…

— О, і я також Петро! Значить, тезки! А кому воду носиш?

— Мама на роботі, а мені помідори треба полити…

— От молодчина! За це ось тобі від мене!

Солдат витяг із нагрудної кишені й приколов до Петрикового кашкета велику червону зірку. Справжню, солдатську!

Петрик стояв зворушений. Солдат поплескав його по плечу, на кругловидому обличчі заусміхались веснянки.

— Ну, бувай, тезко! Мені далі дорога лягає.

За машиною тільки курява знялася.

Несе Петрик воду. Зупиниться, зніме кашкета, подивиться на зірку і знову несе. І зовсім не важке йому відро з водою.

Лавриків дідусь Гордій чи не найстаріший у Соколівці. Он які осокори велетенські, могутні від вулиці, по сто літ їм, здається, а то ж дідусь їх саджав. Нині він нездужає, ледве дибає по двору з костуром, проте до всякого діла береться. Тоді і тато, й мама сердяться.

— Ми й самі все поробимо, а ви хворі, немічні, грійтеся собі на сонечку, — каже тато.

— Авжеж, одпочивайте, бо ще люди подумають, що ми вас заставляємо, — додає мама.

Дідусь Гордій лише киває сивою головою, мовчки всідається на лавочці під осокором й сидить незворушно, ніби дрімає. Лаврик забирається на лавочку з ногами, прихиляється спиною до паркана й також сидить мовчки, аж поки дідусь не витягує з кишені ножика-кіску. Тоді Лаврик схоплюється і мчить до дровітні, приносить оберемочок соснової кори, трісок. Невдовзі з дідусевих зграбних рук випливають кораблі й кораблики, оснащені вітрилами, озброєні гарматами. Ціла флотилія вже назбиралася в Лаврика.

— Аби руки не гуляли, — бува, повторює дідусь. — Їх для того людині й дано, щоб усяку роботу ними робити.

Дідусь Гордій чого тільки не робив на своєму віку. І орачем був, і сіячем, і лісником. У громадянську війну на кораблі плавав червонофлотцем. А за Вітчизняної війни партизанив, кулеметом косив зайд-фашистів.

І знову сидять дідусь Гордій та Лаврик в осокоровому затінку. Цього разу дідусь батіжка Лаврику плете, вив'язує, справжнього, шкіряного. Буде з чим гусей пасти. Та гуси й самі пасуться. Лаврик їх так вишпетив, що в шкоду не заглядають. Скубтимуть собі траву, а він батіжком стрілятиме, як з пістолета, — лясь! лясь! Усім хлопцям на завидки.

Від Десни, що через вулицю, за городами, повіває духмяним леготом.